Читати книгу - "Дракула"

31 травня. Прокинувшись сьогодні вранці, я подумав, що варто було б дістати з валізи трохи паперу і конвертів і тримати їх у кишені на той випадок, коли випаде нагода написати листа; але тут на мене знову чекала несподіванка, ще одне потрясіння!

Увесь папір зник – до найменшого шматочка, зникли усі мої нотатки, усі пам’ятні записки стосовно подорожування і розкладу руху поїздів, мій рекомендаційний лист, власне, зникло все, що могло знадобитися мені за межами замку. Я сів і трохи поміркував; потім мені спала на думку неприємна здогадка і я перевірив вміст моєї дорожньої сумки та гардеробу, в якому я розвісив свій одяг.

Костюм, у якому я подорожував, зник, а разом із ним – плащ і плед; марно я намагався їх знайти, вони щезли безслідно. Такої підлості від графа я не чекав…

17 червня. Сьогодні вранці, сидячи скраю ліжка і перебуваючи у болісних роздумах, я почув за вікном ляскання батогів, тупіт і цокання кінських копит; ці звуки доносилися з каменистої дороги, що вела до подвір’я замку. Зрадівши, я поспішив до вікна і побачив, як до нього в’їжджали дві великі фіри, кожна з яких була запряжена восьмериком дужих коней, а кожну пару поганяв словак у крислатому капелюсі, брудному кожусі, підперезаному величезним цвяхованим ременем, і високих чоботях. Я майнув до дверей, збираючись зійти вниз і хоч якось спробувати дістатися до приїжджих через велику залу, бо я гадав, що її можуть спеціально для них відчинити. Але й там на мене також чекало потрясіння: двері були міцно замкнуто ззовні.

Тоді я підбіг до вікна і став їм кричати. Забачивши мене, вони почали отетеріло тицяти пальцями і витріщатися, але тут до них підійшов циганський «отаман» і сказав словакам щось таке, що вельми їх розвеселило, і вони почали реготати. Після цього вони навіть поглянути в мій бік не бажали, ігноруючи всі мої зусилля привернути їхню увагу, жалісні зойки і відчайдушні благання. Вони вперто мене не помічали. У фірах містилися великі квадратні ящики з ручками із товстої вірьовки; вони були порожні, судячи з тої легкості, з якою словаки переміщали їх, і з того лункого звуку, який чувся щоразу, коли вони об щось зачіпалися. Після того, як ці ящики розвантажили і склали великим штабелем у кутку подвір’я, цигани розплатилися зі словаками, ті поплювали на гроші – щоб ті не переводилися – і ліниво почвалали кожен до своєї пари коней. Невдовзі ляскання батогів поступово стихло вдалині.

24 червня, на світанку. Минулої ночі граф пішов від мене рано і замкнувся у своїй кімнаті. Набравшись духу, я майнув нагору гвинтовими сходами і визирнув у вікно, що виходило на південь. Мені хотілося простежити за графом, бо в замку і біля нього явно щось відбувається. Схоже, що розквартировані тут цигани виконують якусь роботу. Я знаю це напевне, бо час від часу до мене долинають звуки мотик і лопат; що б це не було, воно, напевне, робиться з якимось підлим і жорстоким задумом.

Простоявши біля вікна трохи менше ніж півгодини, я раптом побачив, як у вікні кімнати графа щось заворушилося. Відсахнувшись, я почав придивлятися і побачив, як він вигулькнув із вікна. Цієї миті я пережив ще один удар, побачивши на графові свої речі, у яких приїхав сюди, а на спині він тягнув той страшний мішок, котрий колись забрали з собою ті три жінки, що прагнули моєї крові. Тепер зрозуміло, що він хоче і чому вбрався в мою одіж! Ось що граф замислив: з’явившись перед людьми у моїй подобі, він залишить докази моїх відвідин містечок та сіл, де місцевий люд бачитиме, як я відсилав листи: водночас він зробить так, що мені приписуватимуть всі ті страхіття, які він може вчинити в моєму костюмі.

Мені нестерпно думати, що йому, на жаль, вдасться це зробити, бо я не можу звідси вийти, я – справжнісінький в’язень, але позбавлений законного захисту, який є правом і утіхою звичайного в’язня.

Я хотів дочекатися повернення графа, тому довго і вперто сидів біля вікна. Раптом на тлі місячного сяйва я помітив, як у повітрі почали літати якісь малесенькі, ледь видимі часточки. Вони мали вигляд дрібнесеньких піщинок; кружляючи довкола, ці часточки скупчувалися у щось на кшталт маленьких ефемерних хмаринок. Я спостерігав за ними із заспокійливим відчуттям, і мною поволі заволоділа якийсь приємна млосність. Я всівся якомога зручніше в бійниці, щоб з більшою насолодою спостерігати за цим веселим атмосферним явищем.

Щось змусило мене здригнутися – це було тихе, жалісне скавуління собак десь далеко внизу, у долині, схованій від мого зору. Потім, як мені здалося, звук пролунав дещо гучніше, і порошинки, що плавали у повітрі, почали під цей звук утворювати якусь фігуру, танцюючи у місячному сяйві. Я відчув, як через силу намагаюся зреагувати на якийсь непевний поклик моїх інстинктів; ні – це боролася сама моя душа, а напівприспана чуттєвість прагнула озватися на цей поклик! Мене хтось гіпнотизував! Швидше і швидше танцювали порошинки, і здавалося, що навіть місячні промені вигиналися, проходячи повз мене і зникаючи у мороці за моєю спиною. Часточки пилу скупчувалися дедалі більше й більше, набуваючи форми якихось примар. І тут я різко здригнувся і, отямившись, одразу схаменувся і кинувся навтьоки. Цими примарами, що почали поступово матеріалізовуватися з місячних променів, були оті три жінки-привиди, на яких я був приречений. Тож я втік до своєї кімнати, де почувався хоч у якійсь безпеці, бо там не було місячного сяйва і яскраво горіла лампа.

Минуло десь кілька годин, і я почув, як у кімнаті графа щось заворушилося, а потім пролунав звук, наче хтось заскиглив і йому швидко заткнули рота. Потім настала тиша, мертва, жахаюча тиша, від якої я увесь похолонув. Серце моє несамовито калатало; потім, підійшовши до дверей, спробував їх відчинити, але марно – я був замкнений у моїй в’язниці і нічого не міг вдіяти. Тож я сів і заплакав від розпачу.

Раптом знадвору до мене долинув якийсь звук – то у відчаї голосила якась жінка. Я кинувся до вікна, відчинив його і став вдивлятися через ґрати. Так, це була жінка з розпатланим волоссям; вона хапалася за серце і мала вигляд людини, яка захекалася від довгого бігу. Жінка стояла, прихилившись до кута брами. Забачивши у вікні моє обличчя, вона кинулася уперед і заволала голосом, сповненим погрози:

– Потворо! Віддай мені мою дитину!

Впавши на коліна,