Читати книгу - "Місто моє розстріляне, Хая Мусман"

Наша гімназія була перейменована в «єврейську школу № 5». Питання про те, якою мовою будуть вестися заняття, вирішувалося на загальних зборах батьків. Враховуючи, що учні не знали російської мови і навіть російського алфавіту, батьки вирішили, що навчання мало відбуватись мовою ідиш.

За винятком викладачів російської та української мов, решта вчителів залишились ті самі. Рівень викладання був дуже високий, і вимогливість з боку педагогів не знизилась.

Новий директор Бритва, що змінив Райза, і вчителька російської мови, а також піонервожата, які усі приїхали з СРСР, різко відрізнялись від наших викладачів за рівнем культури і знань. Одного разу мені довелося спостерігати, як піонервожата прочищала ніс без допомоги носовичка, притуляючи палець до кожної ніздрі по черзі. Такого прояву дикунства я ніколи раніше не зустрічала. Першим вчителем російської мови в нашій школі був Лисиця, той самий Лисиця, який півроку тому зрізав наших учнів з Закону Божого під час іспитів у польській державній гімназії. Ми його затято ненавиділи за те, що він плазував перед польською шкільною владою.

Познущались ми над Лисицею, як тільки могли! У нашому класі вчительський стіл і стілець стояли на невеликій прямокутній кафедрі. Коли кафедра була встановлена в довжину, на ній цілком вміщалися стіл зі стільцем, але коли її ставили в ширину, передні ніжки столу і задні ніжки стільця виявлялися за краєм кафедри. Лисиця, зайшовши, шпурляв класний журнал на стіл, а сам з розмаху плюхався на стілець. Від цього стіл завалювався на передню парту, а Лисиця, задерши ноги, разом зі стільцем – назад. Клас реготав, а Лисиця біг за директором. Поки той встигав дійти, ми ставили кафедру у звичне положення, і директор, обстеживши її, знизував плечима і йшов. Довести нашу провину було неможливо.

Одного разу замість Лисиці на урок несподівано прийшов вчитель фізики Хвойник. Ми настільки розгубились, що не встигли його попередити. Він також перекинувся разом зі стільцем. Спочатку образився, потім, обстеживши кафедру, розсміявся, зрозумівши, для кого накапостили. У більшості вчителі ставились до Лисиці не краще, ніж ми, тому Хвойник нас не виказав.

Лисиця потім не сідав на стілець, але ми вигадували для нього все нові капості. Остаточно ми позбулися його, коли на загальних зборах його не прийняли в Тсоавіахім (Товариство сприяння обороні, авіаційному і хімічному будівництву) через його соціальне походження: казали, що у Польщі він займався лихварством. Після цих зборів він звільнився з нашої школи.

Ми навчались у дев’ятому класі. Вивчати російську мову почали з алфавіту. Підручників не було, замість них використовувався роман Гончарова «Обломов»: читаючи текст, ми намагались перекласти його на ідиш. Вдома мені допомагала мама, яка трохи вміла читати російською. За ті два роки, коли ми вивчали цей предмет у школі, ми його, звичайно, не опанували. Граматику знали на рівні третього класу.

* * *

Змінилось життя моєї родини. Батько вперше в житті отримав «державну» роботу – експедитора в артілі. Не бозна яка важлива посада – сидіти поруч з візником на великій платформі, у яку запряжена ломова коняка, і розвозити по магазинах тістечка і лимонад, – але батько був задоволений, отримував нехай невелику, але гарантовану зарплату. Влаштувалась касиром у їдальню і мама.

Батьки почали говорити про те, куди мені йти вчитися після закінчення школи. За польської влади розмов на цю тему у нас не було. Майбутнє моє бачилося в тумані, про те, щоб отримати вищу освіту, і мови бути не могло. Тепер же ми почали обговорювати, куди мені піти вчитися. Слова «інженер», «лікар», «вчитель», «юрист» діяли на моїх батьків магічно. Переді мною були відкриті усі шляхи.

На початку 40-х років євреї СРСР ще могли вільно вступати в будь-які учбові заклади. Ганебні 3 %, якими обмежувалась кількість євреїв для вступу до вузів, були запроваджені одразу після війни і діяли до 1988 року. Московський інститут фізики імені єврея Ландау євреїв не приймав взагалі.

Під час війни Київський і Харківський університети евакуювались в Казахстан, до міста Кзил-Орда. У 1944 році об’єднаний Український університет повернули до Києва і Харкова. На юридичному факультеті об’єднаного університету навчались здебільшого євреї. Під час реевакуації ректор університету Русько за вказівкою Хрущова залишив у Кзил-Орді усіх євреїв – студентів юридичного факультету. Мотивування: в Україні зростає антисемітизм, євреї-юристи не зможуть там працювати. У Кзил-Орді тоді не було вищого учбового закладу юридичного профілю, студенти-євреї просто змарнували роки, витрачені на навчання.

Про реевакуацію юридичного факультету швидше за все розпорядився особисто Хрущов, це було занадто незначне питання, щоб його узгоджувати зі Сталіним. Хрущов прийняв це рішення із суто антисемітських міркувань. Малоймовірно, що Хрущов усі 20–30 роки і на початку війни був щирим інтернаціоналістом, а антисемітом став уже після зламу в ході війни, у 1944 році. На мою думку, він був антисемітом завжди, але боявся показати своє справжнє обличчя. А в 1944 році з найвищого повеління Сталіна антисемітизм став частиною політики комуністичної партії СРСР.

На початку 40-х років ми усього не знали, вважали себе рівними серед рівних.

* * *

Усе це було потім, а поки минає час з 17 вересня 1939 року до 22 червня 1941 року, який згадується мені як найбільш світлий, найбільш радісний у моєму житті в СРСР.

Була юність, і була перша дружба з поляком Юрком Новаковським. Махнувши рукою на усі канони, штучні перепони, що розділяли нації, ми разом гуляли містом. Я відчувала на собі нишком кинуті несхвальні погляди старих людей, але час змінився настільки круто, що навіть ребе з Кам’янки, у будинку якого ми жили, не наважувався робити зауваження ні мені, ні моїм батькам з приводу моїх зустрічей з поляком.

Та й у будинку ребе усе змінилось. Його син збрив пейси, змінив капоту на костюм і вступив до якоїсь артілі. Обидві дочки також влаштувались на роботу. Синагога спорожніла, і моя мама відкрито палила примус по суботах, а дружина ребе дозволила мені набирати воду у неї на кухні.

Час був веселий, а можливо, не час був такий, а вік наш, наша юність розмальовувала усе навкруги живими, радісними барвами.

Вечори ми зазвичай проводили вчотирьох: моя найкраща подруга Лея, найгарніша дівчина в нашій школі, зі своїм другом Костею Ромським, і я з Юреком. Костя був старший за нас. Він мешкав