Читати книгу - "Амадока"

спускаючись додолу Андріївським узвозом, Романа повернула ліворуч, на Воздвиженку. Професор з’явився несподівано: у сірому пальті, у вишуканих черевиках, які катастрофічно всотували багнюку. Романа не відразу впізнала його, хоч і не пручалась, коли чоловік стягнув наплічника з її плечей. Щойно усвідомивши, що це професор, Романа почала непокоїтись: на дні, під горіхами, досі лежали уламок лева і записник. Професор здивовано видихнув густу пару під вагою наплічника. — Це горіхи, пояснила Романа. — Цього року рясно вродили горіхи, я вам привезла. — Волоські горіхи схожі на людський мозок, — зазначив професор. — Ви знаєте, що вдень можна з’їдати не більше п’яти горіхових четвертинок? — Я вам не вірю, — сказала Романа. — Те саме з яйцями, — вперто продовжувала вона: — Кажуть, людина не повинна з’їдати більше одного курячого яйця за день, але хіба це не дурниця? — В яйцях холестерол, — поважно сказав професор. — У моєму віці варто зважати на холестерол. — Це дурниці, — знову перебила його Романа (їй приємно було йти поруч із таким сивим, розважливим чоловіком; вона дивилася на манжети його пальта, на його руки, якими він жестикулював у світлі з галерейних і офісних вікон, на його сумний, втомлений профіль, на мляву шкіру шиї, яка визирала з коміра). — Я впевнена, що людина може з’їдати щодня п’ять або й шість яєць, і їй нічого не буде. Чи знали ви, що одне куряче яйце дорівнює п’яти перепелиним? — Ні, — професор цього не знав. Він запав у меланхолійну задуму й неуважно роззирався навкруги.

Знаєте, — почав він голосом сновиди, — ця частина Києва викликає у мене тривогу. Це неприємне місце. Я намагаюсь його уникати, і тільки сьогодні чомусь мене понесло сюди. — Він пояснив, що син забрав із собою їхню основну машину — але, зрештою, він же сам дав йому право нею користуватись. — А старенька «вольво» знову віднині в ремонті: вона належить дружині, і я вже давно помітив цей непоясненний зв’язок між ними, про який соромився говорити близьким мені людям (я маю на увазі медсестер і асистентів). Бо це ж звучить абсурдно, — професорові очі знічено ковзнули по Романиній щоці, — що між залізним механізмом і людським тілом може існувати якесь тяжіння, взаємозалежність. Почуття провини просто-таки душило мене в салоні цього автомобіля. Відкриваєш бардачок — а там її пилочка для нігтів, крем для рук, згорнуті трубочкою ноти. В щілинах сидінь — пробники парфумів, помада, програмки концертів. Одного разу я знайшов під ґумовим килимком дримбу. — Голос професора став безпомічним. — Але найгірше — це запах. Ця машина вся пропахла моєю дружиною, запахом її шкіри, її білизни, її одягу, її волосся, її втоми, її злости, її образи. Опускаю голову, щоб підняти щось із підлоги, — і обличчя мені огортає її ранковий запах (знаєте, не особливо приємний). Відкриваю багажник — а звідтіля раптом запах її купальних процедур. Одного разу мені наснилося, як машина заговорила її голосом, і тоді я зрозумів, що дружина померла. Я не розповів їй про той сон, вона страшенно вразлива до таких речей.

Здається, є такий американський фільм, — обережно спробувала нагадати про свою присутність Романа. Професор зиркнув на неї невдоволено. — Можливо. Я не маю часу на фільми. Я років двадцять тому подивився всього Фелліні, Берґмана, Антоніоні. Я ж не про це вам говорю. Я розповідаю, що ці пагорби, ця нова забудова викликає в мені неприємні відчуття, тривогу, неспокій, роздратування. Ці будівлі схожі на порожнисті декорації, на картонні коробки з зефіром. Навіть не з зефіром і не з еклерами — це ще можна було б прийняти. Ви помічаєте, які вони мертві, скільки в них знущання? Коли я тут опиняюсь, мене починає переслідувати відчуття, що я живу неправильно.

Робочий день уже завершився, й офіси спорожніли. Яскраві ліхтарі освітлювали вузькі вулички, викладені рівною плиткою та охайною бруківкою, однакові іграшкові фасади, сліпі вікна яких зраджували безнадійну й загрозливу порожнечу, що чаїлась за ними. — У вас бувало таке в дитинстві, — запитав професор, — що вас переслідувало переконання: коли ви відвертаєтеся, частина світу, яка залишається позаду, повністю зникає, розчиняється в темряві? Усе, що ви бачите, існує рівно доти, доки ви дивитесь. — У мене і зараз так, — відповіла Романа. — Тоді ви зможете мене зрозуміти. Це місце найпевніше зраджує цей порядок речей.

Він гнівно роззирнувся навкруги, кидаючи гидливі погляди на вивіски кав’ярень, на крамниці з екологічними продуктами, на ковані чорні фігурки, що прикрашали ґрати на вікнах однієї з галерей. Крім них, навколо не було жодної живої душі. Від певного моменту вони не зустрічали більше нікого. Голос професора відлунював від гіпсокартонних стін, повертався назад, принесений пронизливим вітром, вихоплений із брам, із роззявлених раптом смердючих каналізаційних пащек, які дихали прілою гнилизною. Це був подих місця, який неможливо було замаскувати жодною дезінфекцією, прокладанням нових комунікацій: нуртували утробні соки, бродили тисячолітні дріжджі, шумував і ворушився компост із решток, що перетравлювались у череві пагорбів.

Професор легко торкнувся Романиного плеча. — Ходімо за мною, — сказав він і повів її внутрішніми дворами, в яких кроки звучали особливо лунко. Вони перелізли через гору битої цегли і скла, професор заплутався ногою у фрагменті дротяної сітки — наче птах, що потрапив у сильце, — і Романа, схилившись серед аміячного духу, допомогла йому вивільнитись. Нарешті вони стояли перед стіною зруйнованого будинку. Зрештою, ця стіна — єдине, що залишилось від споруди: грудна клітка викопної істоти з фрагментами зітлілої шкіри. З-під шарів вапна проступала фактура внутрішніх конструкцій, перехрещені дошки, якесь загіпсоване шмаття. На зазубреному краю, місці виламаної віконної рами, виднілися нашарування минулих епох: уривки шпалер, сліди від утеплень, латки дедалі старішого вапна. В Романине обличчя пахнуло старими кістками, сіркою, зігнилою труною. — За цими речами можна вивчати час, як за кільцями дерева, — сказав професор, торкаючись пальцями віхтів соломи, що стирчали з відсирілої глини врослого в будівельне сміття фундаменту. — Це вислів мого сина, — сказав професор. — Він показав мені цю руїну.

Вони виходили з цього двору набагато довше, ніж заходили туди. Ноги грузли в уламках, підверталися. З-під професорових ніг раптом пружно вистрибнула чорна тварина і заметалась навколо непрошених гостей, видаючи неприємні звуки. Професор похитнувся і сперся на Романине плече. — Перепрошую, — сказав він, прочистивши заніміле горло. — Я не одразу збагнув, що це щур.

Ви тільки уявіть собі це місце п’ятдесят років тому, — провадив далі професор. — Я пам’ятаю його у вісімдесяті, воно було зовсім інакшим. Тут стояли старі халупи на один і два поверхи. Ці будинки не мали жодної прямої лінії, всі кути в них були гострими або тупими. Якщо зупинитись і достатньо уважно дивитись на їхні закіптюжені дерев’яні стіни, на криві віконниці, можна було помітити їхній невпинний рух. Ці будинки рухалися, вони повзли. Сповзалися докупи посеред вуличок, стікали з пагорбів