Читати книгу - "В обіймах монстра, Міла Мур"

— У кабінет, принцесо. Зараз татко буде тебе сварити, — Спартак усміхається, але погляд залишається серйозним. І як це розуміти? Він знає, що я отримаю зараз? 

Спартак відчиняє двері та пропускає мене вперед. Переступаю поріг і бачу Даміра за робочим столом. Він невідривно слідкує за мною, а я дивлюсь на нього. Не скажу, що мені не страшно зараз, але порівняно з тими відчуттями, які були за крок до моєї смерті, зараз я наче на курорті. 

— Ти дійсно думала, що можеш втекти? — питає холодно, а я здригаюсь. Дамір злий. Навіть дуже.

— У мене була надія, — кажу тихо, але впевнено. 

— Серйозно? — Воронов фиркає і підводиться на ноги. Обходить стіл і наближається до мене. Стає навпроти, а тоді боляче хапає за підборіддя. Змушує дивитися в його очі, сповнені люті. — Ти ідіотка, чи прикидаєшся? 

— Даме, дівчина мало не померла сьогодні! — несподівано втручається Спартак. 

— Залиш нас! — гиркає Дамір, а я практично не дихаю зараз. Не хочу залишатися з ним наодинці. Це може погано закінчитися. Сподіваюсь, що Спартак не залишить мене з ним, але за кілька секунд гримають двері й… моя надія розбивається об лід очей цього чоловіка. 

— Навіщо я тобі? — питаю прямо, намагаючись не зважати на біль. — Мій батько хоче мене вбити, а ти знову рятуєш. Для чого? 

— У мене є деякі плани щодо тебе, — говорить мені в обличчя. — Ти нікому не потрібна, а я можу цим скористатися. 

— Ти мерзотник! — випалюю йому в обличчя. — Нічим не кращий від мого батька! 

— Ні, Аліно. Ти помиляєшся, — у Даміра така посмішка, що у мене волосся на тілі дибки стає від страху. — Я в тисячу разів гірший за нього. Він-то одразу вбити тебе вирішив, а я спочатку скористаюсь так, як мені заманеться.

Воронов сильно та різко штовхає мене на диван. Не чекаючи такого, просто падаю і не встигаю піднятись, тому що він навалюється на мене своїм тілом. 

— Відпусти! — кричу і намагаюсь вдарити його кулаками, але Дамір доволі швидко хапає мене за зап'ястя, які й так болять, і заводить мої руки над головою. 

Цей біль неможливо терпіти. Від скотчу, яким були перемотані мої зап'ястя, залишилися рани, а тепер ще й він тисне туди, де болить найбільше. З очей бризкають сльози, і власна безпомічність доводить мене до божевілля. 

Голосно схлипую, і рука Даміра завмирає у мене під футболкою. Він піднімає на мене темний погляд, бачить заплакане обличчя і хмуриться. Мабуть, розуміє щось, тому що піднімає погляд вище, і захват на моїх зап’ястях стає не таким болючим. 

Дамір відпускає повністю, а я мало не падаю з цього клятого дивана і тікаю від нього до самих дверей. 

— Я тебе ненавиджу! — випалюю захлинаючись сльозами. — Щоб ти здох!

— Таке собі бажання, Аліно. Мене не так просто вбити, як ти думаєш!

Дамір не показує мені жодних емоцій. Продовжує сидіти на дивані і невідривно мене розглядати. Він дивний і небезпечний. Я не знаю, чого він від мене хоче, і ця невідомість дратує та лякає. 

У мене більше немає слів, щоб сказати, як я його ненавиджу, саме тому не чекаю дозволу і залишаю кабінет, сильно гримнувши дверима. Біжу на другий поверх і лише у своїй кімнаті зупиняюся. 

У своїй кімнаті… 

Ще сьогодні зранку я і подумати не могла, що буду так говорити.

Виходить, я таки змирилася? Не знаю. Нічого не знаю…

Мені треба добре подумати і скласти усе в один пазл. Можливо, тоді хоча б щось вийде зрозуміти.

Стукіт у двері повертає мене від важких думок у реальність. На порозі з'являється та сама служниця з невеликою тацею у руках. Я бачу ліки, які вона принесла, і нічого не можу зрозуміти. 

— Дамір Артурович дав наказ принести вам це, — говорить невпевнено. — Тут знеболювальне та мазь від синців. 

— Дякую, — кажу їй, і дівчина мене залишає. Наближаюсь до таці і ніяк не можу зрозуміти, що це за жест доброти з боку Воронова. 

Невже у нього таки є сумління? Та ні, бути цього не може! Цей чоловік не здатен на почуття, а ці ліки для того, щоб мені стало краще і можна було повернутися до знущань, які він так любить.