Читати книгу - "В обіймах монстра, Міла Мур"

У мене було відчуття, що після усього пережитого я не зможу заснути, але тільки-но голова торкнулася подушки, свідомість мене покинула. Я навіть не знайшла в собі сили обдумати все, що сталося. Вирішила відпочити трохи, а вже завтра на свіжу голову все обміркувати. Все одно поспішати нікуди, я тут надовго. Мабуть. 

Прокинувшись наступного ранку, бачу біля дверей кілька пакетів з одягом і всім необхідним для особистої гігієни. Виходить, Дамір і про це подбав… Не розумію тільки навіщо. 

Я не його гостя в цьому будинку, а справжня полонянка. Навіщо йому піклуватися про те, щоб у мене були чисті речі чи зубна щітка? 

Хай там як, я рада, що одяг можна буде змінити. Обираю джинсові шорти та футболку, а волосся збираю у хвіст. Мій шлунок нагадує про себе, і, як би сильно я не хотіла бачити Воронова, треба йти вниз, щоб поснідати. 

У домі дуже тихо. Спочатку навіть здається, що нікого немає. Та не встигаю радіти з цього приводу, тому що на кухні зустрічаю Спартака. Практично не дивуюсь, тому що цей чоловік любить поїсти. 

— Як спалося? — питає, пережовуючи шматок омлету.

— Нормально, — йду відразу до кавоварки та вмикаю її. 

— Виглядаєш доволі добре як для дівчини, яка мало на той світ не відправилася, — заявляє. — Я думав, буде істерика, а ти молодець. Тримаєшся. 

— Просто я досі не можу повірити у те, що тато збирався мене вбити, — кажу. — Ну ніяк ця нова реальність не вкладається у мене в голові. 

— Він не просто хотів тебе вбити, принцесо, — хмуриться Спартак. — Віталік збирався підлаштувати все так, наче ти потрапила в аварію. Не впоралася з керуванням і злетіла у прірву. 

— Для чого? — питаю схвильовано. 

— Хто знає… — знизує плечима. — Хто знає, принцесо… 

У мене складається враження, що Спартак лукавить. Він однозначно щось знає, але не збирається мені говорити. 

Тішить те, що Воронов на сніданок не з'являється. На одну проблему на мою голову стає менше. Тільки радіти не поспішаю, тому що знаю: нічого хорошого мене не чекає. 

Після сніданку йду в кімнату, але сидіти там не хочу. На вулиці чудова погода, і розглядати стіни — не найкращий варіант. Знову йду вниз, щоб знайти Спартака і попросити його випустити мене на подвір'я. Через вікно бачу, що там бігають собаки, тому поки їх не замкнуть — я туди ні ногою. 

У вітальні Спартака немає. На кухні також. Розумію, що він, мабуть, у кабінеті або поїхав кудись, тому набираюсь сміливості і йду до дверей кабінету. Мабуть, це дурість з мого боку і не варто рипатись, але думати про наслідки не хочу. Якщо вже мене замкнули тут, то хоча б на вулицю мають дозволити вийти.

Зупинившись перед дверима, переводжу подих і піднімаю руку, щоб постукати. Розумію, що це якось смішно, адже я не до директора на прийом прийшла. Руку опускаю і штовхаю двері. 

Переступаю поріг і встигаю тільки рота відкрити, коли бачу дуже знайому картину на екрані телевізора. Спартак з Даміром дивляться на мене, а я — туди, де з прірви дістають мою згорілу машину. 

Пробігаюся очима по стрічці новин — і дихання збивається. Я просто не можу у це повірити… Як таке може бути? 

Аліна Валієва загинула у ДТП. Дівчина не впоралася з керуванням, і машина злетіла з дороги у прірву…

Кілька разів кліпаю очима, і коли моя згоріла машина зникає з екрана, там з'являється тато. Він вдає, що витирає очі від сліз, але я-то бачу, що жодних сліз там немає. 

Здається, наче всередині щось обривається. Слова Спартака набувають сенсу, і розуміння того, що я могла бути в тій машині на дні обриву, б'є мене не гірше молотка по голові. Навіть ноги підкошуються, тому хапаюсь за стіну. 

— Принцесо, тебе стукати не вчили? — Спартак говорить у своїй звичній манері, начебто хоче пожартувати, але мені зовсім не смішно. 

Таке враження, наче це не моє життя. Наче у фільм якийсь потрапила і за кожним поворотом на мене чекатимуть чергові неприємності.  

— І що тепер буде? Для усіх я мертва, — дивлюсь на Даміра, тому що знаю: у нього є відповідь на це запитання. Тільки не впевнена, що він зі мною поділиться…

— Це зовсім не погано, Аліно, — відповідає Воронов, а від тембру його голосу у мене волосся дибки стає. — Якщо Віталік хотів підлаштувати твою смерть, отже, для цього була причина. Мабуть, злякався, що цю причину можу дізнатися я. 

— Що це за причина? Ти знаєш? — питаю і затамовую подих. Боюсь почути щось погане, хоча і розумію, що хорошого не буде. 

— Здогадуюсь, — сухо відповідає. — Але тобі не скажу. Поки що. 

— Хто б сумнівався, — фиркаю і розвертаюся, щоб залишити кабінет. Після побаченого більше немає бажання йти на вулицю. Всередині порожнеча якась і нестерпно болить серце. 

— Чому ти приходила? — летить в спину запитання від Даміра, і я завмираю. 

— Була причина, — кажу тихо, але впевнено. — Але тобі не скажу. Поки що. 

Залишаю кабінет і піднімаюся сходами на другий поверх. Нічого не хочеться. Розуміння того, що для всіх я мертва, лякає і не дає дихати. Витираю сльози, що виступають на очах, і йду одразу на балкон. Треба вдихнути свіжого повітря. То чому не зробити це тут?