Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

— Сподіваюся. Бо коли згадую той табір, в якому був я, а особливо повчання Стелли Аркадіївни, то хочеться самовбитися.

— Артуре…

— Що? Я кажу як є. Таких людей, як Стелла, не можна допускати до людей взагалі, а до дітей — тим більше. Вона так яро проповідує, що згодом починаєш думати, що Бог тебе просто люто ненавидить.

— Вона зараз не займається з дітьми…

— Чудово. Я радий.

— Ти завтра як? Зможеш зі мною поїхати до них?

— Ну... так, думаю, що зможу. Але коли подзвонить Злата — я беру перерву.

— Добре. Ти ж не будеш говорити з нею весь день. Півгодини ж вистачить?

— Можливо.

— Тут у мене ще є список того, що потрібно купити для наших німецьких братів, переважно, це ліки. Ти ж знаєш, як у них із цим.

— Знаю.

— В тебе однокласниця наче в аптеці працює, може вона зможе дістати все по списку?

— Я запитаю.

— Повідомиш мені суму — я дам гроші.

— Добре, щось ще? — Артур забрав аркуш зі списком.

— Я хотів би запросити тебе на зібрання цієї неділі..

— Ні.

— Буде молитва за нашу поїздку. Чому ні?

— У мене є плани на ці вихідні, тому ні.

— Артуре…

— Батьку, не починай, будь ласка. Я розумію, що, в твоїх очах, я пропащий грішник, але мені поки-що так нормально. Не руш, лиши як є.

— Твоя душа — це безцінний дар, я хочу, щоб твоя душа отримала спасіння…

— Я заїду завтра. Бувай.

Артур різко підвівся і вийшов. У вітальні він пообіймався ще зі своїми сестрами, попрощався і поїхав. Міг думати лише про Злату.

Навіть увечері, коли до нього прийшли друзі, він не зміг відігнати від себе думки про неї. Артур чекав завтра. Чекав її дзвінка.

Але Злата не подзвонила. Ні завтра, ні наступного дня.

Відганяючи від себе тривожні думки, Артур вирішив, що бабуся знайшла його номер і забрала. Нічого. От він повернеться з Німеччини і поїде в Житомир. Він знайде її. Він дочекається її шістнадцятиліття — і тоді вони зможуть бути разом.