Читати книгу - "За горизонтом, Ерін Кас "

— Гаразд, — незадоволено бурчить Макар, підходить й коротко цілує мене прямо на очах у мами. — Я швидко, — на неї не дивиться, виходить і через хвилину за ним закриваються вхідні двері.

— Лимонаду? Я сама роблю, дуже смачний, — Любов Олександрівна знову усміхається, а я нервово ковтаю. Її радість мене бачити більше схожа на вищир хижака.

— Так, дякую, — приймаю з її рук склянку й роблю ковток абсолютно несолодкого напою. — Смачно і гарно освіжає, — ввічливо хвалю її старання.

— А головне — нуль калорій. Ми, дівчатка, повинні слідкувати за своїми фігурами. Хоча, в тебе таких проблем ще довго не буде, ти худенька, як тростиночка. Ходімо до вітальні, присядемо, — перша виходить з кухні, а мені нічого не лишається, як попрямувати за нею.

— Як справи, Алю? — вона сідає в крісло й кладе ногу на ногу, поправляє свій легкий білий сарафан, наче збирається фотографуватись. Перекладає освітлене, майже до рудого кольору, волосся на один бік. Відставляє свою склянку на столик й уважно вивчає моє обличчя, чекаючи відповіді.

— Все добре, — не знаю, що ще їй сказати. Не про огірки ж розповідати і про те як ми з мамою пів дня парились з ними на кухні. Вона точно таким не займається.

— Які плани на майбутнє? Збираєшся продовжувати навчання? — бере склянку й відпиває напій.

— Звісно, — щоб не ображати її теж роблю ковток, але лимонадом цю рідину назвати складно, скоріше це кисла, прохолодна вода зі смаком цитрусових. — Без освіти зараз нікуди, потрібно навчатись, щоб досягнути чогось у житті.

— Тоді ти повинна зрозуміти те, про що я скажу, — веселість з голосу зникає. Кожне слово чітке, а погляд карих очей серйозний. — Я хочу поговорити про Макара і його сумніви, — не зводить з мене очей. Її напускна ввічливість розвіялась, як тільки Макар вийшов з квартири. Нервово ковтаю, всередині все стискається від напруги.

— Постараюся, — не хочу їй грубити, намагаюся говорити спокійно.

— Молодь думає, що дорослі нічого не розуміють. Це не так. Ми все прекрасно знаємо, бо самі були такими, але прожиті роки зробили нас мудрішими. Ми бачимо проблему з різних боків, не тільки з одного. Ніхто не збирається вас розлучати, я абсолютно не проти ваших стосунків, Алю. Навпаки, ти подобаєшся мені. Кожна мати мріє побачити свою дитину щасливою і я не виключення. Але зараз мова йде про майбутнє і, можливо, ваше спільне. Макар мріяв про це навчання. На відміну від своїх однолітків мав чіткий план стати професіоналом, до його мети лишилось декілька кроків, але дуже важливих. Всі ми чимось жертвуємо та ризикуємо, таке життя, воно не завжди біжить рівною стежкою. Ми повинні обирати, тільки не серцем, а розумом. Що він матиме якщо залишиться?  Подумай, чи зможе він бути щасливим, коли кількарічні плани зруйнуються. Що робитиме? Чи зможе знайти себе?

— Я в жодному разі не переконувала Макара залишитися, це тільки його вибір.

— Знаю, але робить він його заради тебе. Тільки через це він не хоче летіти, — в голосі докір, але вона не дозволяє собі говорити грубо. — Ти повинна допомогти йому наважитися.

— Що ви маєте на увазі? — запитую тихо, але знати не хочу. Впевнена, мені її слова не сподобаються. — Я нізащо від нього не відмовлюся.

— Ніхто й не вимагає. Зрештою, від цього залежить ваше спільне майбутнє. Якщо доля пророкувала вам бути разом, нічого не зміниться ні через два, ні через десять років. Заради коханих ми здатні багато на що. Правда ж? Ми обидві хочемо бачити Макара щасливим, тільки зараз від мене нічого не залежить, на жаль.

— Але що залежить від мене?

— Допоможи йому прийняти правильне рішення. Такого шансу більше не буде, Алю. Його батько кинув нас, коли Макару було сім. Я все життя посвятила сину і не хочу бачити як зараз він все руйнує. Свої плани та успішне майбутнє. Зараз ти найближча людина, до слів якої він прислухається. Знайди правильні слова, пообіцяй чекати, — її голос зривається й видає хвилювання. — Лишився всього тиждень, щоб прийняти рішення. Якщо він відмовиться, все життя шкодуватиме про втрачений шанс. Подумай, Алю, — швидко шепоче, коли чується гуркіт вхідних дверей. — Не псуй йому життя, не тримай, — ковтає останні слова, бо у вітальню заходить Макар.

— Все купив, — сідає біля мене на бильце й обіймає за плечі.

— Чудово, синку! — підхоплюється з крісла жінка й розтягує губи в усмішці. — А ми трішки поговорили з Алею, — кидає на мене погляд, але в очах холод. Вона ніколи мене не прийме, все життя звинувачуватиме якщо Макар залишиться. — Зараз пригощу вас фірмовим освіжаючим і дуже корисним смузі, — поспішає вийти з вітальні.

— Все добре? — нахиляється Макар в спробі зазирнути у вічі.

— Так, — киваю й встаю. — Тільки маю бігти додому, — намагаюся на нього не дивитися.

— Як це? Ми ж тільки прийшли. Що сталося? — напружується він.

— Ні, нічого не сталося. Забула до бабці забігти, а завтра не зможу, Аня просила сходити з нею по магазинах, — белькочу казна-що, але більше нічого на думку не спадає.

— Ну добре, я відвезу тебе, — протягує, здивований моєю поведінкою.

— Не потрібно, я сяду на маршрутку й поїду прямо до бабусі. Вибач, за тими огірками все з голови вилетіло.

— Та нічого. Прогуляємося ввечері?

— Так, я подзвоню, — швидко виходжу з кімнати. — До побачення, Любов Олександрівна, — говорю, коли проходжу повз кухню.

— Бувай, Алю, — її радісний голос викликає відразу.

Взуваю босоніжки й вішаю сумочку на плече.

— Не проводжай, до вечора, — чмокаю Макара в щоку й вилітаю з квартири.