Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

Я знизала плечима. Звісно, кожен думає про таке, особливо в одинадцятому класі. Я старанно готувалась до ЗНО, прекрасно все здала, знала, що скоріш за все зможу вступити туди, куди запланувала, але що мене чекає далі? «Нормальна» кар’єра, «нормальне» життя…

Так просто звикнути вважати, що це все, що тобі потрібно! От тільки як боротися з думками, які намагаються потягнути вбік.

– Не знаю, мені ніколи в голову не приходило, що я можу бути якоюсь співачкою чи акторкою. Чи мисткинею. Моя доля, напевне, навчатись до скону, бо це виходить у мене найкраще. Буду хвалитись своїм внукам, коли їх матиму, що от в молодості ваша бабуся могла прочитати текст і одразу ж його переказати напам’ять. Виразно!

– Звучить як шикарний скіл для акторства, – підморгнув мені Свят.

– Та яка з мене акторка!

– Ну, моєю дівчиною ти прикидаєшся на відмінно. Чи просто, – він подався вперед, – це не зовсім роль?

Ми завмерли, зустрівшись поглядами. У Свята були сірі очі, але якогось незвичного відтінку, блискотливі. Ніколи б не подумала, що це настільки гарно!

Його очі передавали все: міміку, емоції, те, чим він був насправді. Свят мені видався таким живим, таким натхненним зараз!

– Може, і не роль, – прошепотіла я. – Акторка з мене… Ніяка. Тож доводиться діяти тільки там, де я цілком щира.

Він простягнув руку, бажаючи до мене торкнутись, і саме в цей момент офіціант радісно поставив просто мені перед носом тарілку з салатом.

– Ще чогось? – поцікавився він, геть не переживаючи, що порушив чужий інтимний момент.

Свят зиркнув на нього так виразно і лихо, що будь-хто емпатичний вже б здимів куди подалі. На жаль, подібним наш офіціант не страждав, він усміхнувся на всі тридцять два зуби і продовжив виразно дивитись то на мене, то на Святослава.

– Дякую, нічого не треба, – відрізала я.

Мені хотілось продовжити нашу розмову. Я ніби нарешті змогла пізнати щось про себе, а тепер боялась, що відвертість вислизне з моїх рук, покине думки, мов та невідома вертлява сутність.

– Можливо, хочете чогось випити? – не вгавав офіціант. – У нас є чудові коктейлі…

– Соку. Апельсинового. Не фрешу, звичайного, – попросила зрештою я, сподіваючись, що принаймні це змусить його від нас відчепитися.

Офіціант дочекався, доки Свят скаже, чого хоче він сам, і тоді нарешті пішов. Ми лишились один на один, але розмова більше не переходила на важливі теми. Питання, чого я хочу від життя і на що розраховую в майбутньому, задавати виявилось більше нікому, і ми, розслабившись, балакали про усілякі дурниці.

Коли я схаменулась і зиркнула на годинник, той показував уже о пів на дванадцяту.

– Не може бути! Ми просиділи тут чотири години, – охнула я. – Мама мене приб’є! треба негайно повертатись додому…

– Ходімо, – Свят махнув офіціантові і швидко кинув кілька купюр на стіл. – Решти не треба… Нам доведеться бігти, чи швидкого кроку буде достатньо?

– До мого дому пішки хвилин зо двадцять.

– Тоді достатньо.

Він подав мені руку, і я стиснула його долоню, сама від себе не чекавши такої сміливості. Тоді зиркнула на гроші.

– Може… Я хоча б половину поверну? Якось незручно. І це чимала сума, я…

– Навіть не думай. Пішли.

Свят вирішив це так легко, що я не мала часу заперечувати. Мить – і ми вже крокували нічною літньою Вінницею. Тротуар ніби сам лягав під ноги; ліхтарі освітлювали шлях, вихоплюючи строкаті шматки бруківки, а далі – трохи кострубатий асфальт. Місцями пішохідна зона вже відверто вимагала ремонту, і доводилось придивлятись, аби не скрутити собі ногу.

Крокували ми швидко і майже не говорили, але Свят ні на мить не відпустив мою руку. Я відчувала себе справді на побаченні – і була однією з тих щасливиць, що закохались і думають тільки про все приємне. Навіть звична тривога відступила, лишаючи місце невимовному відчуттю свободи.

Вже біля під’їзду, коли Свят схилився, щоб мене поцілувати, я прошепотіла:

– Дякую! Це був прекрасний вечір.

– Напиши мені, як розберешся з мамою, – попросив він. – Хочу знати, чи не надто вона тебе сварила, а то мені якось незручно…

– Напишу!

Від думки, що я, лежачи в ліжку під ковдрою, писатиму Святові таємні повідомлення, ставало тепло-тепло.

Він поцілував мене на прощання, і я кинулась нагору сходами. Влетіла до квартири за п’ять хвилин до означеного терміну.

Батьки все ще додивлялися фільм, сьогодні вони були пізні пташки. Тато зиркнув на мене з-під лоба, але потім витиснув з себе усмішку, мама спитала, чи все добре. Жодного скандалу, який я собі могла вигадати.

Уже за десять хвилин я була в ліжку, але спати геть не хотілось. Відкрила телефон, написала Святові кілька повідомлень і застигла, чекаючи на відповідь.

Якщо справжнє кохання – це ось так, то я розумію, чому люди так від нього шаленіють!