Читати книгу - "Вигнанець і навчена відьма"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Справді, Чечеля попри всі ранкові рухи й мандри досі не відпускали наслідки вчорашнього прийому. Він тримався з останніх сил, та врешті-решт махнув рукою й здався: кого тут дурити.
— Пригощайте, чорт із вами.
— Наші чорти, Платоне Яковичу, завжди з нами!
Де не взялися невеличкі кухлики. Кругляк хлюпнув із фляги в кожен. Чечель скривився — різкий запах ударив у носа. Це явно була домашня горілка, ще й напевне погано очищена. Вибирати не випадало, відступати теж не було куди. Мовчки взявши кухлик, Платон заплющив очі, видихнув і перехилив.
Міцно.
Тілом пробіглися дрижаки, але на дуже короткий час. Чоло вкрилося потом, Чечель кліпнув очима. Аж раптом світ перестав хитатися. Розвиднілося, дихати стало легше, він лише прокашлявся. Тим часом Кругляк теж впорався зі своєю порцією, радісно потер руки, помітно пожвавившись.
— О! Цілий ранок мріяв! Ну, — широко обвів кабінет рукою, — як вам моє царство?
— Затишно, — визнав Платон, до якого відчутно поверталися життєві сили. — Не розумію хіба, для чого вам тут карта.
— A-a-a! — протягнув Кругляк, ступаючи до неї. — Те взагалі мало хто розуміє. — Випите помітно розв’язало язика, він явно залазив на улюбленого коника. — Що таке Полтава, що для них усіх — Полтавська губернія?
Кого коротун мав на увазі, Чечель мудро вирішив не питати.
— Не знаю.
— Знаєте, мосьпане, знаєте! — Кругляк уже розходився не на жарт. — Нас вважають провінцією! Глухою провінцією, таким собі заднім двором великої імперії, ще й погано прибраним. Тим двором, куди гній викидають! Звісно, згадують останнім часом, що в нас тут театр, гастролери зі світовим іменем не цураються! Про хор кадетського корпусу чули? А про товариство камерної музики? Друкарень у нас чи не найбільше! Тому й половина міста — письменна! І все одно задній двір! Знаєте чому? Бо прогресу нема! Не того, який в освіті чи культурі, — промисловість маю на увазі! Ось де життя — там де фабрики, заводи, залізниця! А в нас так, глухий край, куди висилають на адміністративне поселення різних неугодних. Так вони, Платоне Яковичу, собі ж гірше зробили! Де ще, крім Полтави, знайдете стільки есерів, бундівців, сіоністів та іншого подібного люду! Я вже про монархістів мовчу, але їх тут, відчуваю, скоро потопчуть, потіснять. Є в нас життя, є! Знайшли провінцію, дідько бери!
Коротун тупнув ногою, потягнувся до фляги. Чечель не заперечував, пригостився знову. Не заважав Круглякові обурюватися далі. Господар же, схоже, мітингував уже не так перед гостем, як, за звичкою, — сам для себе.
— Я тут навмисне тримаю карту, аби позначати, де, що і як у губернії розвивається, рухається вперед. Задля наочності, Платоне Яковичу. Мушу постійно бачити перед собою те, про що пишу, що мене переймає. Натура така, інакше ніяк.
— Розумію. — Чечель вирішив трішки підтримати розмову.
— Тільки ж я здалеку заходжу. — Кругляк знову стишив голос, заговорив змовницьки. — Недарма завів про провінцію. Бачте, місто ніби не пасе задніх, коли йдеться про освіту і просвітництво. Та й прогрес ніби не бариться, отут, — показав рукою на карті, — незабаром залізничну гілку потягнуть. Ніби все має йти на краще. Але ж куди підемо з таким народом? Провінція, Платоне Яковичу, глушина — не в губерніях чи повітах. Отут, — він постукав себе кісточками пальців по лобі. — Дрімучі забобони досі все назад тягнуть. Корінням вросли в нашу землю, і не видереш. Хіба на вас надія.
Чечель раптом перестав розуміти господаря.
— Чекайте, Панасе Пилиповичу. Я і забобони. Не бачу зв’язку.
— Зараз усе пояснять. До речі, ось і той, хто має до вас важливу справу.
Кругляк кивнув на вікно.
Зі свого місця Платон нічого не бачив.
Ступив ближче.
Біля воріт саме зупинилася бричка.
— Хто це?
— Мій добрий товариш, — обмежився поясненням коротун. — Я відбив йому телеграму, тільки-но дізнався, що в наші краї дивом занесло самого Платона Чечеля.
— То ви ще вчора...
— Каюся, готував зустріч завчасно. Сподіваюся, ви пробачите маленьку хитрість. Повірте, історія, яку привезли, має вас зацікавити. І затримати в наших краях ще на трішки.
Але ж це пастка, майнуло Платонові.
Тертий же книш, а так просто попався.
Не припустив, що заманять. Знати б тепер, у що втягують.
Розділ 7
Історія, старіша за світ
кщо господар був подібний до Івана Никифоровича, то чоловік, який довго тряс Платонову руку, нагадав йому Івана Івановича.Високий, вищий від Кругляка на голову. Радше худорлявий, аніж худий. Виразні очі, колір яких, як встиг відзначити Чечель, мав дивовижну властивість мінятися із коричневого на темно-зелений, хоча то міг бути лише оптичний ефект. Підборіддя гостре, видовжене, і форма рота відповідна — віддалено нагадувала латинську літеру V. Старанно поголений, під носом — щіточка доглянутих вусів, не пишних, але й не надто тонких. Світлі штани і черевики встигли припасти пилом, з чого Платон дійшов не аж такого складного висновку: їхав чоловік у бричці битим шляхом і поспішав, бо кінські копита й колеса екіпажа збивали порох.
— Дундукевич, Ілько Михайлович, — назвався він. — Безмежно радий бачити таку знамениту особу, Платоне Яковичу. Вас нам сам Бог, як кажуть, послав.
— Я це вже чув сьогодні. — Чечель ковзнув поглядом по Кругляку. — Зізнаюся, не дуже затишно, коли тебе щиро вважають Божим посланцем.
— Чому? — Брови Дундукевича стрибнули вгору.
— Бо зазвичай після такого чекають дива. Я, панове, воду на вино не перетворюю, золота з гною теж не роблю. Не знаю, що ви, Панасе Пилиповичу, про мене наговорили з вашим газетярським талантом. Але, боюся, ви дарма дали надію людині. Та й самі марно надієтеся.
— Ми ще не почали розмову, а ви вже задкуєте, — добродушно всміхнувся Кругляк, взяв обох гостей за плечі, легенько підштовхнув. — Гайда, бо вже накрили!
У центрі столу вже стояв великий глиняний опішнянський полумисок зі свіжим червоним холодником. До нього поставили свіжі книші. Помішавши холодник ополоником, Марія Климівна глянула на чоловіка й мовила, водночас припрошуючи і дорікаючи:
— Не знаю, як Ілько Михайлович, а тобі, Панасе Пилиповичу, трохи квасного й холодного не завадить. Бо вчора, шановний, ти трохи перестарався. Навіть не трохи.
— Нам із Платоном Яковичем...
— За себе відповідай, — м’яко, але впевнено перервала Марія Климівна. —
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вигнанець і навчена відьма», після закриття браузера.