Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"

Січень пройшов під гаслом « Я маю отримати права!» Причому, тато уперто тролив, бажаючи  розвинути в мені фобію:

—    Ти? На дорозі? За кермом? Мало там ідіотів, так ще й  ти! Не дадуть тобі прав! На автобусі й метро їздити безпечніше! Таксі теж ніхто не відміняв…. На крайняк, я підкину, куди треба. Набагато солідніше, коли є водій, аніж самій за кермо пхатися. То так здається, що керувати автівкою у Києві просто, пару придурків підріжуть чи подряпають твою кралю чотириколісну – будеш сидіти місяць у депресії.

Ну ви зрозуміли? Оптимізму нуль, як він успішним бізнесменом став – загадка з сімома невідомими. Я точно характером не в тата! Однозначно! Інша справа дядько Рома. Той лукаво підморгував і запевняв, щоб тато не чув:

—    Треба вчитися їздити, дівчинко! Треба! Це сучасні реалії, прогрес. Коли смартфони з’явилися, твій батько теж не міг розпрощатися з Nokia 3310, а потім попустило. Зараз тільки встигає відповідати на дзвінки по двом смартфонам. Інші ж якось їздять? Ти теж зможеш! Не святі горщики  ліплять… У великому місті машина – необхідна річ. Як і будь-яка техніка, додає клопоту, але ж вирішує стільки проблем, - умів хрещений  сказати, зробити, підбадьорити так, що навіть на місці обпалених крил виростали нові: літай – не хочу.

Я записалася в приватну автошколу, знайдену все тим же хрещеним, і мала відходити по понеділкам, середам та п’ятницям два місяці, щоб здати  теоретичний іспит –тест. Потім мало бути ще водіння з інструктором. І всього лише десять годин.

—    Це мало! – заявив дядько Роман.- Нічорта не навчишся.

Я теж так думала й не хотіла втрачати часу. Тому Вадік, водій хрещеного, викликався вчити мене практично керувати автомобілем вечорами, коли він був більш-менш вільний.  Хоча Вадік вперто запевняв, що то Роман Павлович його  слізно попросив. У мене було відчуття, що ці  двоє проти мене змовилися.

—    Це ти йому мій телефон, е-мейл і сайт злив? – відверто причепилася з претензіями до хрещеного, як тільки він уладнав справу з відльотом делегації з Куби і забронював у Празі п’ять номерів у тризірковому готелі для  великої родини, що вирішила провести уїкенд у красивому європейському місті. О люди живуть, га?

—    Вадік сам хлопець розумний. Думаю, знайшов спосіб дізнатися. Я тупих у себе не тримаю,- відчувалася образа в його голосі. – У тебе по всій хаті візитівки валяються. Не помітив особливо, щоб  конспірувалася.  

—    Не валяються, а лежать.  У тебе он теж по всій кімнаті неймовірна купа паперів розкидана. Мені можна будь -яку брати? 

—    Це тонкий натяк, щоб я поприбирав угоди? – ой, я знала цей прищур очей. Зараз почне вивертати в потрібне йому русло.

—    Причому тут ти?  Це твій водій поцупив мою візитівку! Шикарний у тебе водій! - щоб останнє слово та й не за мною. – Тримаєш лише професіоналів!

—    Візитівка – це спосіб реклами. До речі, він міг твою візитівку в мене в машині знайти,- вперто вигороджував свого водія дядько Роман. Йому б адвокатом бути, а не директором турфірми.  – Я не зрозумів, ти хочеш навчитися керувати автівкою  чи ні? Я б сам цим зайнявся, баті твоєму обіцяв, але ж на милицях це просто нереально. Вадік, до речі, гарно водить. Я барахла не рекомендував би!

 Від тата мої уроки  просто приховувалися, від гріха подалі. Іноді відчувала себе шпигуном. Вадік у мене в телефоні був записаний як подружка Валя, і щоразу, коли ми їхали з ним на спеціально обладнаний автодром, я говорила батьку, що помчала до Валі реферати писати.

Поки у мене були в університеті канікули до лютого, я вирішила максимально присвятити цей час навчанню в автошколі та водінню своєї анаконди. Чому анаконди? Мені  таки зробили на машині  тюнінг під анаконду: очі-фари, луска намальована по бокам. 

—    І зразу видно, хто за кермом. Зміюка! Це щоб ідіоти шарахалися? – хрещений оцінив розмальовку.  Мій тато сказав:

—     У доці з’явилася нова цяцька. Автозміюка. 

  Ні, це була не просто цяцька, це був мій засіб для пересування столицею, а також можливість проводити автомобільні віп-екскурсії. Коли я озвучила цей віртуальний поки що проект дядьку Ромі, він за ідею похвалив, а от загалом був не у захваті від моїх планів.  В цьому місці мій тато б сказав:

—    Дурня, сонце моє, забудь і не згадуй про цю авантюру!

Дядько Рома відрізнявся від тата підвищеним рівнем дипломатії. Спочатку помовчав, а потім зауважив:

—    Поживемо, побачимо. Ти поки що іспит здай і права отримай, а там поговоримо. І як там поводиться Вадим, пристойно?

Яке там. Я задовбалася гасити його нездоровий інтерес до моєї персони. Вчив він, чесно кажучи, толково, доступно, машину знав бездоганно.  І нерви у нього були точно залізні. Як друг він мені ідеально підходив, проте він весь час робив спроби поцілувати. Кожне наше заняття починалося з того, що я попереджала:

—    Полізеш цілуватися, отримаєш розряд електрошокера!- ні, це не понти, я реально взяла напрокат у  хрещеного електрошокер, типу для самооборони. Правда, дядько Рома, він же ж як рентген, тому попередив:

—    Вадьку не каліч, а, він мої ноги й руки.

  Теорію я вивчила швидко. В автошколі  Роберт Кирилович, вдома великий знавець Роман Павлович, а у вільний час – шумахер Вадік. Ідіот вивчить.  Проте, останнім часом надто багато в моєму просторі було Вадіка. Він мене відверто починав дратувати. І якщо  надмірну самовпевненість  свого батька й дядьки Романа я сприймала як вияв самодостатності, то Вадік виглядав у таких ситуаціях просто піжоном. Але більше за все бісило, коли він починав нав’язувати мені свій  план дій, підпорядковував під свій графік.

—    Ніна, я сьогодні не зможу, Тітова  треба відвезти в боулінг-клуб. Раджу відмінити екскурсію в суботу  або передати Таньці, вона аж пищить, як хоче поводити народ Києво-Печерською лаврою.

—    В який клуб ти везеш Тітова? – мене реально турбувало зараз не те, як Вадік легко змінював мої плани, а те, що щаслива пора, коли хрещений сидів вдома й нікуди не потикався закінчувалася, якщо йому навіть з гіпсом припекло в боулінг клуб.  Кидати м’ячики, щоб збивати кеглі, він навряд чи збирався. Тоді що? Жінки!  Схоже я починала неслабо так ревнувати. І як не сварила себе, не вмовляла не робити дурниць, все одно  зразу після автокурсів, де проходили важливу й доволі цікаву темку «Необережний наїзд», я на таксі поперлася в ТРЦ «Космополіт», де  розташовувався боулінг-клуб. Дядько Роман сидів за столиком напроти десятої доріжки й розмовляв з чоловіком східної зовнішності. Все було схоже на ділову зустріч, якби не  купа дівок навколо них.  Одну я впізнала, це була секретарка хрещеного, Наденька, яка сиділа з ним поруч, демонструючи свої стрункі ніжки позою нога на ногу.  Двоє інших дівок весело розважалися, кидаючи м’яча на доріжку.  Вони театрально виставляли свої зади, обтягнуті синіми джинсами,  на загальний огляд як хрещеного, так і араба. Якась зловредність підкотила мені аж до самого серця і я вирішила  зіпсувати трошки цю ідилію.  Коли я підійшла до столика й привіталася, вся увага дівчат переключилася на мене. Їхні очі буквально рвали мене на частини, розбираючи на деталі: від маленьких сережок у вухах до кольору манікюру. Сердитий погляд дядька теж не додавав радості, а от араб просто сяяв від споглядання мене такої гарної. Ще б чого, я старалася!