Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

Нестор мимохіть погладив поранене рамено, яке не забарилося нагадати про себе.

— Тебе теж тоді зачепило? — здогадалася Марічка.

— Дрібниця… — відмахнувся козак. — Максим мене відіпхнув. Тож лише черконуло по шкірі. Але на вістрі татарської стріли отрута була… полюбляють бусурмани такі підступні витівки… Тож, довго гоїлося. А Максим там залишився. Тоді ж і грамоту на землю мені передав. Перед смертю…

Марічка мовчки встала, пішла до поставця, а повернулася з невеличким куманцем і двома карафками з товстого, зеленого скла.

— Пом’янути треба.

— Золоті слова! — пожвавішав Нестор. Зачекав доки господиня наповнить склянки і підняв свою. — Земля пухом тобі, брате…

Випив, закусив вареником і промовив серйозно:

— Я, власне, того й приїхав, що начебто обіцянку Максимові дав: пожити ще трохи. За нас обох… А тепер, коли дедалі більше подробиць взнаю, розумію, що вже так не залишу. Поки не втямлю, що за халепа тут трапилася. Мушу правду дізнатися. І ім’я побратима від наклепу очистити.

Марічка нічого не відповіла. Та й що тут скажеш? Добре, коли у людини є кому про її честь і після смерті подбати. Шкода, що у Андрія такого побратима не було. Щоб правду розповів і могилу показати міг.

— Тим паче, що не все тут так просто, — гарячкував далі запорожець. — От, приміром, чого писар відмовився мені папери на володіння землею затвердити, а сказав, що треба сотника дочекатися? Навіщо панові сотнику такими дрібницями особисто займатися? Та ще й порадив, не морочити собі голову і відмовитися від спадку. Або продати права казні… Мені, значить, з того зиску не буде, а сотні буде? Бо з чого б то інакше казна готова платити? Ні, завтра ж мушу поїхати на місце і власними очима на все глянути.

Помовчав трохи і запитав:

— Допоможеш? Покажеш дорогу? Як я казав, зимовий день короткий. Не хотілося б знову до ночі вашими ярами та байраками блукати.

— Покажу… — просто відказала молодиця. — Тут не далеко. Якби так не перекурило, то навпростець за дві години на місці були б. Але тепер лощиною не поїдеш. Замети коням по ніздрі. Доведеться боком, верхнім краєм гряди йти. Та й то не всюди проскочиш. А що в лісі робиться — і не вгадаєш, такого намело. Подекуди коневі по морду буде. Та й на гіляку черевом напоротися може.

— Ну, побачимо, — кивнув Нестор. — Як Господь благословить, то і дорога знайдеться. А ні — значить, не судилося. Іншим разом. Але спробувати мушу. Через день сотник з Чигирину вертає. Хочу, до розмови з ним, трохи більше дізнатися, про що йтиметься. Дізнатися, що там такого вартісного залишилося?

За розмовами не помітили як сутінки взялися. Наче, лише хвильку тому крізь вікно сніг виблискував, а тепер перед очима темна шиба і вже не ти надвір дивишся, а зорі до хати заглядають.

— Поїж ще, як хочеш… — мовила до Нестора. — Чи подими. А мені треба до худоби. Ніч скоро, а корови не здоєні.

— З тобою піду… — підхопився з лави козак. — Скучив за господаркою. І розрухаюся трохи, заодно. Ще на одну макітру місце зроблю…

— Як хочеш… — не стала перечити Марічка. Роботи всім стане, було б бажання. Та й веселіше. Коли ще така нагода випаде. — Тоді, бери, онде, цебрик зі свинячою бовтанкою і оте відро з водою.

Поки молодиця доїла корову, Нестор всипав коневі ячменю, потім завдав коровам і вівцям сіна. Не забув і буряків підсипати, щоб мали що гризти, як зголодніють.

Впоралися швидко. Удвох і справді будь-яка робота швидше ладиться. Не дарма ж Господь наказав людям у парі жити. Бо чоловік чи жінка на особину, то лише половина особи, а цілісною людина стає, коли ті дві частини зійдуться і міцно припасуються, доповнюючи одне одного. Біда лишень — життя таке підступне, що не завше того єднання досягти вдається.

Рух на свіжому, морозяному повітрі чи гарний настрій від звичної змалку роботи стали причиною, але як Марічка сказала що вода на грубці не вихолола і запропонувала зварити ще вареників, Нестор відмовлятися не став.

— Ну, про мої справи ти тепер не менше мого знаєш, час і про твої клопоти погомоніти, — вернувся до розмови козак, коли з вечерею було покінчено, а Марічка змила тарілки, запалила каганець і примостилася під грубою. — Що ти там про упиря говорила? Не хочеш розповісти?

Молодиці хотілося б сісти ближче до козака, та в теплі хати, затишній напівтемряві в голову лізло таке, що починали палати мочки вух і шия. Тож розмова про упиря була саме впору — пережитий страх допомагав позбутися зайвих думок.

— Чому ні? Можна…