Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

Не судилося… Спершу жалібно вискнув Бровко, потім голосно зарипів сніг, а ще за мить — жалібно дзенькнула і розлетілася на друзки, шиба, а у вікно просунулася закривавлена, страхітлива пащека. Довга і вкрита сірою шерстю, як у вовка, але куди більша і з великими ведмежими іклами, з-поміж яких стриміли клапті шерсті.

— Гррр… — прохарчала потвора, роззявляючи раз по раз зубату пащеку, немов їй бракувало повітря, а з висолопленого язика, що метлявся поміж іклами немов жало, на підлогу скапувала жовта, піниста слина.

— Ой, матінко! — зойкнула Марічка, сахаючись до стіни, і хутко захрестилася. — Святий Боже, святий кріпкий, святий пречистий спаси і помилуй нас…

— А диви-но… справді упир, — трохи спантеличено пробурмотів Нестор, не виказуючи однак надмірної тривоги. Така потвора, звісно, не кожному кроці стрічається, але козака, що не раз заглядав у вічі смерті, не так просто злякати. Та й яка, зрештою, різниця, хто на життя посягає: Дніпрові пороги, ведмідь, вовча тічка, купа голомозих чи, як оце зараз — упир? І не в такі тарапати часом втраплялося. Однак, живий і досі. Бог не видасть, як то кажуть, свиня не з’їсть.

— Розумію, смажена цибулька на всю околицю пахне. Але тебе не припрошували. Тож, йшов би ти собі далі... — продовжив насмішкувато, бажаючи жартом підбадьорити Марічку, що аж трусилася. — Ціліший будеш. Не на страшків напав.

— Гррр! — відказала потвора і спробувала пропхатися далі у вікно. Але отвір був надто малий для такого здоровила.

— Гов-гов, не так прудко!

Козак приступив ближче, одним, плавним рухом добув з піхов шаблю і збоку, сильніше замахнутися не дозволяла стеля, рубонув поперек вишкіреної морди.

Потвора болісно рикнула, сіпнулася назад і щезла за вікном.

— І в цьому не збрехали, — промовив Нестор, трохи здивовано оглядаючи чисте лезо шаблі. — А ні сліду крові. Видать, справді не бере упиря проста криця… Срібла треба. Марічко, що скаже…

Обернувся до молодиці і ледве встиг підхопити. Господиня зробилася білішою за святковий рушник, закотила очі і поволеньки сповзала по стіні.

— Тільки цього бракувало…

Козак злегка поплескав Марічку по щоках, але так як це не допомогло, нахилився і смачно поцілував розтулені уста. Молодичка пахла молоком і суницями, а уста були такі пружні і солодкі, що Нестор не квапився відриватися від них, навіть як помітив, що рум’янець вже вертається на бліді щоки. Потім затріпотіли вії, голосніше затупотіло серце, і Марічка слабо запручалася…

— Срібло, питаю, є в хаті? — козак всадовив господиню на лавку і, як ні в чому не було, розгладив вуса.

— Що? Га? — Марічка ніяк не могла оговтатися, лиш долоню до рота піднесла, не в змозі зрозуміти: цілували її чи примарилося.

— Срібла треба… — повторив спокійно та розважливо. — Інакше не дамо ради потворі. Я, Богу дякувати, з ними раніш дочиніння не мав, але бувалі козаки вчили. В сплюндрованих голомозими селах, де покійників хоронити нікому, упирі не рідка з’ява. Тож, навчилися їх утихомирювати. Не такий він і страшний, як виглядає. Зі зморою куди важче справитися.

Упир, наче чекав, коли про нього згадають, а може рану зализував, але саме в цю мить він дістався дверей і гупнув у них всім тілом. Завіси та засув розпачливо затріщали, але витримали. Хоча, судячи по тому, як відійшла лиштва від одвірка, надовго їх не стане.

Марічка, хоч і оговталася трохи, але й далі нерозуміюче кліпала повіками і тільки боязко позирала на двері, в котрі не переставала ломитися потвора.

Нестор зітхнув і поліз в пояс. Витягнув торбинку, розв’язав і висипав на долоню з десяток дукатів.

— Бачиш? Жодного талера. Нема з чого шріт зробити. Я б і золота не пошкодував для такої справи, але вчили мене, що ця потвора лише срібла боїться… То як? Є в хаті бодай щось срібне? Агов, чуєш мене?

— Мо… монисто… — тремтячим голосом відказала Марічка. — Андрій на весілля дарував… Гарне…

— Показуй.

Козак ступив ближче, взяв молодицю за плечі і злегка струсонув.

— Ну, годі, годі дригоніти! Не такий страшний чорт, як його малюють. Дамо собі раду… Чи ти слову запорожця не віриш? От халепа.

Марічка, раптом пригадавши, як мати повчала не вірити обіцянкам запорожців, більше ніж цигану, бо циган коня краде, а козак — серце, мимохіть посміхнулася. 

— О, це по нашому! — одобрив посмішку Нестор. — Козак, як треба, так посміхнеться, що смерть гикати починає.

Злегка підтримуючи за стан, підвів жінку до скрині, але мусив залишити — упир теж час не марнував, таки проломив дошку в дверях і зараз, запхавши лапу в шпару, намагався намацати засув.

Нестор не довго роздумуючи, підскочив і полоснув навідліг шаблею. Не надто зручно, але вибирати не доводилося. Хата не подвір’я. Проте, старчило й того. Кілька фаланг, увінчаних довжелезними, кривими пазурами, так і посипалися на долівку.

Потвора люто заричала, але лапу висмикнула.

— Що, не подобається? Це тобі не самотніх жіночок лякати. Йшов би ти геть… Поки добром відпускаю.

Упир завив ще голосніше і так бухнув собою об двері, що не лише дошки затріщали, але й глина з одвірка посипалася.