Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"

— Василю! — я кинувся до козака і повис у нього на шиї. — Василю! Який же я радий, що ти живий!

— Гм... — запорожець поплескав мене по спині і звільнився з обіймів. — Я, між іншим, теж радий, що живим залишився, але не кидаюся на людей.

Це він так жартує. І я, посміхаючись на всі тридцять два, знову поліз обійматися.

— От причепився, як сльота до плота... Ну, чого ти мене, наче дівку, лапаєш? Угомонись, навіжений, бо по чолі трісну.

Але я не міг так просто відчепитися. Адже я подумки поховав вже Полупуда. Попрощався з єдиним у цьому світі товаришем і готувався до іншого життя. В якому не буде друзів, а лише рабський нашийник. Хоч і «білий», а не кайдани, як у тих бідолах, що на каторзі весла тягнуть або в каменоломнях спину гнуть… Тому дивився на запорожця і очам не вірив. Здавалося, варто розтиснути руку, і Василь зникне, щезне, пропаде, як сон... Розтане, немов ранковий серпанок під променями сонця.

Мабуть, козак зрозумів це, бо ще раз ляснув мене по спині і з суворою добротою скуйовдив чуба.

— Ну, годі, Петре... Намилуємося ще... Треба до стерна ставати. Батько Славута не лінується, несе байдак до моря. І, якщо не хочемо до воріт Кизи-Кермена причалити, доведеться трохи попріти.

Полупуд відсунув мене в бік і нагнувся над трупом розбійника. Швидко обмацав його пояс, поплескав по пазусі, стягнув чоботи. Витягнув звідти невеликий шкіряний мішечок і ніж. Сунув все знайдене добро собі за пазуху, а небіжчика викинув за борт. Потім пройшов на корму і взявся за стернове весло. Оцінив відстань до берега і потягнув кермо на себе.

— Бачу, Петрусю, не солодко тобі велося, якщо вітаєш мене, як рідну матір? Сильно били?

— Ні... Не дуже. Я ж їм, усе як ти велів, говорив. І Крук відразу зметикував, що мене можна за грубі гроші продати. Тож, велів не чіпати.

— Завжди був розумний, шельма... і до золота падкий, — Полупуд пожував губами і сплюнув, немов йому від однієї лише згадки про колишнього побратима робилося гидко в роті. — Ех, другий раз вивернувся, падлюка...

Я примостився поруч, нібито допомогти керувати байдаком. Все ж одним веслом управляти важко навантаженим човном було не так просто.

— Василю, це не моя справа... Якщо не хочеш, можеш нічого не говорити...

Хитрував, звичайно. І самого цікавість розпирала, і бачив, що козакові накипіло на душі — треба виговоритися. Настільки, що він аж зрадів моїм словам.

— Хочеш дізнатися, що за історія пов'язує мене з Круком?

— Якщо на те буде твоя воля і згода...

Полупуд ще раз обвів поглядом річку, особливо правий берег, щось прикинув і кивнув.

— Якщо вітер не посилиться, до гирла притоки Бистрої, думаю, раніше полудня не винесе, так що час є. Можна і поговорити. У тебе тютюну, часом, не знайдеться?

Я винувато розвів руками. Мовляв, звідки у бранця майно, але тут згадав про захований окраєць.

— Тютюну немає, а ось пожувати є.

— Чудово, — зрадів Василь, коли я вийняв з шароварів невеликий, як дві сірникові коробки, шматок хліба. — А то я другу добу тільки недостиглими вишнями та заячою капустою харчуюся.

Швидко прожував окраєць, зачерпнув долонею води з річки і запив.

— Спаси Боже... — витер вуса долонею. — Як розвидніється, оглянемо байдак. Не може бути, щоб розбійники весь припас на берег знесли. Хоч щось, та залишилося. Заодно — подивимося, що вони бусурманам такого цінного везуть?

— Везли...

— Що? А, ну так... — хмикнув Василь. — Приймається...

Потім порився за пазухою і витягнув мою люльку. Наче привіт з дому передав.

— Бачиш, зберіг твою цяцьку. А тютюну немає... Гаразд, — козак дбайливо сховав люльку назад, — розмовляти можна і без диму... Ми з Круком побраталися ще джурами. Я — як ти знаєш, на Січі з пелюшок ріс, а його на Низ кобзар привів. Хлопчик прибився до старого десь аж під Краковом. Так і бродили разом світом, поки на Січ не прийшли. Кобзар відпочив і знову до людей пішов, а Крук козакувати залишився. І зрозуміло, що двоє сиріт незабаром потоваришували. Я йому козацьку науку і звичаї допомагав зрозуміти, а він мені про те життя, що за порогами, розповідав. Геть не розлий вода стали. Окремо нас тільки наставники бачили, коли різні завдання давали. Та й то ми намагалися спершу один наказ виконати разом, а потім за іншу справу бралися...

Василь помовчав трохи.

— Щасливі були роки… Пізніше нас прийняли в новики і стали брати в походи... Там ми теж завжди трималися разом. Нас отаман навіть якщо посилав куди, то неодмінно удвох.

На цей раз Полупуд замовк надовго. Схоже, боровся зі спогадами. Не хотілося козакові розбурхувати вже підсохлу рану, а з іншого боку — якщо не зірвати струп, то не очистити її від гною.

— Біда трапилася, коли нам років з двадцять було. Може, більше... Хто їх на Низу рахує? По дорозі на Канів, трохи в бік від Михайлового стану, пасіка Микити Півторарака стояла... І жила на тій пасіці разом з дідом онука його — Маруся. Ох і гарна дівчина... — голос Василя здригнувся, козак примружився і відвернувся.

Почекав трохи, поки хвилювання вляжеться, і продовжив: