Читати книгу - "Будинок не для щастя, Олександра Малінкова"

      Аліна.

     Відстань між нами невпинно зменшується, незважаючи на те, що я відступаю. Вірніше відступала, принаймні поки було куди. 

- Дарма ти користуєшся моїм терпінням, Аліно! - Прохрипів він ловлячи мене за светр щоб не впала, бо я якраз в цей момент перечепилася через поріг і відчула хребтом стіну. - Ти сьогодні своєю черговою витівкою перетнула межу. І в мене твоєму вчинку є лише одне пояснення…Ти хочеш опинитися на її місці! - Прошепотів на вухо, обпалюючи гарячим подихом, після паузи.

- Що? - Мої очі напевно зараз, як ті два блюдця. Облизала вмить пересохлі губи. 

Що за зухвале припущення? Він з глузду з'їхав? Самовпевненість у нього аж зашкалює!

“А якщо це справді так?”, - промайнуло припущення в моїй голові.

       Адже щось же мене спонукало до цього вчинку. Чомусь насмілилася. Було б байдуже, максимум - кивнула б в знак привітання. Та після напруження яке витає між нами навіть цей жест є необов'язковим. 

      Неймовірне відчуття. 

    Межа страху і збудження. А ця його нахабність лише додає перцю, подразнює, загострюючи відчуття!

    І що саме цікаве я ніколи раніше не поводила себе таким чином. Раніше я була правильна, слухняна і хороша дівчинка. Зручна і комфортна, наче домашні капці. Загублена та самотня всередині, яка намагалася з усієї сили заслужити любов. Легка здобич для покидьків різного типу.

     Боже, якою дурепою насправді я була. Не можу сказати, що моя поведінка зараз вірна. Що може бути хорошого в тому, щоб доводити до сказу іншу людину. Та я  сама не знаю, чому саме він… Чому саме він викликає в мені такі неоднозначні емоції. 

- Не роби так, Аліно! - Промовив мій сусід майже притиснувши мене до стіни.

- Що саме мені більше не робити? - Перепитала  й знову облизала губи. 

- Це! - Вигукнув він, не відводячи погляду від моїх губ.

     Я заціпеніла відчуваючи його теплий подих, спостерігаючи, як він повільно скорочує відстань і ось-ось доторкнеться до моїх губ. Трем такий, що напевно зараз зімлію. Передчуття поцілунку розливається теплом, заповнюючи кожну клітинку, зосереджуючись внизу живота.

     “Дихай, Аліно!”

- Кхе-кхе! - Почулося за спиною у самий непідходящий момент, і на цей звук Арт одразу зреагував, відскочивши від мене наче обпечений.

     Напевно це мій сантехнік! Мені здається чи його обличчя дійсно досить знайоме?

      Арт.

     Ця “міс рожева піжама” вводить мене в особливий стан. Стан коли не можеш розрізнити, чого ти хочеш більше: придушити її, чи зірвати з неї одежу, нагнути і тр@х@ти доки вона не попросить порятунку…

    Знала б вона як діє на мене елементарний рух її маленького, спритного язичка по рожевим спокусливим губам. 

      І справа не у голоді, хоча й це теж. Я до біса голодний, та чим довше не можу отримати бажане, тим сильніше стає жага…

      Що за?..

      А він що тут забув?

     Тіло ще й досі пульсує, а затуманений розум намагається зрозуміти що відбувається навкруги.

      Наче ж не кликав Ромку.

      Хапаю його за плече і відводжу у бік.

- Ти трішки невчасно, - тихо промовляю.

- Ну вибач, що завадив, - хитрувато відповів друг, - та я прийшов по виклику ремонтувати трубу в будинку.

- Трубу? - Почухав потилицю. - Не міг попередити?

- А я намагався, перевір свій стільниковий з пару трійку дзвінків помітиш. 

- Дідько! 

      Сам перевів телефон на беззвучний, та ще й наїхав на товариша. 

      Ромка проігнорував мене і покрокував у напрямку сусідки.

- Доброго дня! Майстра викликали? - Запитав у Аліни.

     Вона збентежено переводила погляд з мене на нього й у зворотному напрямку. Здається пізнала, та що вже робити, не відміняти ж виклик.Тим паче митися у тазку, напевно, ще те задоволення. 

    Відступила вбік пропускаючи Ромку всередину будинку, мазнувши наостанок по мені швидким поглядом. Бровки зведені на переніссі. Зосереджена. Мабуть готова на будь-який підступ з мого боку. Може навіть думає, що це я підіслав знайомого…

     А що? Є й такі варіанти. Закласти наприклад у вентиляцію порожню пляшку. Завивало б так, що повірила б і у привидів і в духів і в демонів…

     Та чи я справді хочу позбутися непроханої сусідки?

     Тепер вже не впевнений… Що саме хочу зробити з нею…

      В будинок не пішов, всівся на порозі. Насипав Дюку повну миску котячого корму.

      Ромка вибіг з будинку хвилин через десять, швидко покрокував у бік своєї автівки, яку припаркував поряд. Дістав коробку з інструментами, шмар пластикової труби. Підхопився допомогти другу. Той вручив мені в руки саму важку коробку й ми попрямували з ним удвох до помешкання сусідки.

      Всередині смачно пахло ароматною кавою. Одже друга Алінка зустріла більш приязно ніж мене.