Читати книгу - "Шлюбні ігрища жаб, Андрій Анатолійович Кокотюха"

— Заткни пельку! — Стас відчував, що іронія Шевеля де в чому справедлива, і це дратувало його ще більше.

— Все нормально, — озвався неохоче Гога. — Стас правий.

Олег повернувся з мокрим обличчям.

— Я поїхав. Гроші нехай стануть вам поперек горла, падлюки. Не бійтеся — скаржитися не побіжу, не дитина. Ходімо, Гено.

Шевель притулився плечем до стіни.

— Я лишаюся. Йти мені нікуди, і взагалі…

— Думаєш, чурка підкине пару сотень на життя?

— Я вирішив, Олежко. Не думав, що так вийде… Будемо відверті: це ти втягнув…

— Дитинко, тебе втягнули! — Олег сплюнув рожеву слину в бік Шевеля, крутнувся на підборах і подався геть.

Якусь хвилину панувала напружена тиша. Потім Стас неквапно вийшов з кімнати, щоб зачинити за Олегом двері, і повернувся. Жоден з тих, хто лишився, не знав, що робити далі.

— Не можна було його відпускати, — порушив мовчанку Басмач.

— Крові досить. — Стас підняв стільця, що впав під час бійки, і осідлав його. — Він не ризикне патякати.

— А мою долю ти вже вирішив, Стасе? — Шевель посміхався як людина, яка зрозуміла, що їй нема чого втрачати.

— Поки будеш біля нас, — відрубав Стас.

— А ділитися як будемо?

Стас розумів — відповіді на це питання чекають усі п’ятеро. Хижий блиск очиць Басмача його й надалі насторожував.

— Дістанеш, що заробив, — слова давалися Стасові нелегко. — Все ж таки ти зробив свою справу як слід.

— Доречне зауваження! — Шевель надалі блазнював.

— Все, що в «дипломаті», ділимо на чотирьох. Так буде справедливо.

Обличчя Басмача лишалося незворушним.

— А я? — Петруня, здавалося, зараз почне рюмсати.

— Дяді добрі! — Басмач нарешті вирішив узяти участь у розмові. — Скільки я скажу — стільки й отримаєш. На твоєму місці я б мовчав у ганчірку. Все зрозумів?

Петруня замовк і вмостився на краю канапи з виглядом сироти.

— До завтра всі сидимо тут. Завтра ділимо — і хто куди, — тон Басмача виключав будь-які дискусії.

— Я б не затримувався у цій квартирі, — Стас таки ризикнув заперечити. — Раптом цей ображений все ж вирішить на нас когось нацькувати… Можемо податися в одне місце. Тут недалеко. Господарі на Польщу поїхали, мені ключа лишили, рибок годувати… Якщо є потреба триматися купи до завтра…

— Є! — відрубав Басмач.

Гогу зовсім не хвилювало, чому є така потреба. Петруня відтепер боявся навіть дихнути зайвий раз. Шевель не ризикнув щось питати — все одно з ним не рахуватимуться. Стас мовчки погодився — очиці Басмача даремно не блищать.

Їхали машиною Шевеля. По дорозі зробили гак, заїхали на вокзал. Щоб не зачіпати відвойованих грошей, скинулися, в кого скільки було, і послали Петруню за горілкою та закускою. На вокзалі завжди є, шукати особливо не треба, а відсвяткувати успіх операції — закон…

Ольга Соломіна нервово міряла кроками квартиру, смалила цигарку за цигаркою, лишаючи недопалки де попало. Дзвінок у двері застав її у спальні. Рвонулася відчиняти. Найменше вона чекала на Юрія Івановича Баскіна.

Вона відсахнулася від дверей, немов побачила гримучу змію.

— Ти одна? — швидко запитав Баскін.

Ольга кивнула.

— Що з тобою? Чого ти перелякана?

— Мабуть, я такий страшний, — висловив припущення Караваєв, що увійшов до передпокою слідом за Баскіним.

— Вибач… Я не чекала тебе сьогодні… Та ще й з гостями… Я подумала — щось сталося… Ти ніколи без попередження…

— Познайомся, Олю. Це мій…

— …колега! — закінчив фразу Караваєв. — Мені б хотілося, щоб ви називали мене Віктором, якщо це не знітить вас і я не буду виглядати старим кокетливим казановою.

Ольга механічно простягнула руку. Караваєв торкнувся тильного боку її долоні губами.

— Старі казанови саме так і поводяться, — зазначила Ольга. — Зараз вважається піжонством цілувати руку жінкам.

— Вибачте за поганий тон, але пролетарського потискування руки ви від мене не дочекаєтеся.

— Олю, звари нам кави, — попросив Баскін.

Ольга кивнула і зникла на кухні. Чоловіки пройшли до зали.

— Вона нервує, — відзначив Караваєв.

— Я завжди попереджаю, коли прийду. Більше того — я дзвонив сьогодні і сказав, щоб не чекала. І звичайно не змінюю своїх намірів. Вона цілком може виглядати схвильованою…

— Може, — легко погодився Караваєв. — Тут можна палити?

— Ні. На балконі можна…

Ольга подала каву через десять хвилин. Весь час, поки вона розливала її в чашки, її погляд ковзав по циферблату наручного годинника.

— Ви поспішаєте? Ми невчасно? — спитав Караваєв.

— Ні-ні, все гаразд. — Ольга зашарілася. Цей дотошний і спостережливий дядько виводив її з рівноваги. — Так що сталося?

— Олю, — обережно почав Баскін. — Пам’ятаєш, ми говорили з тобою про одну мою справу?

— Ти часто говориш про свої справи. Це іноді набридає. Що ти маєш на увазі?

— Я тобі якось натякнув… Ну, про справу, яка принесе не один мільйон… Ти навіть зацікавилась, взялася гадати на картах — братися чи ні…

— У тебе завжди грандіозні плани…

— Цікаво, що сказали карти? — втрутився Караваєв.

— Лягли вдало, — знічено відповів Баскін.

Караваєв спостерігав за обома. Дівчинка непогано тримається, але вистачить її ненадовго: до таких ігор вона не звикла. Баскін хвилюється не менше за неї, не розуміє ще до кінця, що ця лапонька допомогла їм завалити всю справу. Не хоче розуміти…

У двері подзвонили несподівано і наполегливо. Ольга мало не впустила чашку.

— Хто це? Ти когось чекаєш? — швидко запитав Баскін.

Ольга розгублено замотала головою.

— Відчиніть, — порадив Караваєв. — Комусь припекло.

Подзвонили ще раз.

Ольга поставила чашку і пішла відчиняти.

— Якщо шукають мене — могли зателефонувати. Я лишив вашим людям номер, — пробурмотів Баскін.

— Ходімте зустрінемо гостей. — Караваєв підвівся.

Сталося те, чого так боялася Ольга Соломіна. До квартири не увійшов — ввалився Олег Баскін.

— Господи, — промовила Ольга, побачивши його розбите обличчя.

— Олег? — до нього поспішав здивований Юрій Іванович. — Чому? Що з тобою? Що сталося?

— Що тут відбувається? — Караваєв готувався до чого завгодно, тільки такого повороту подій він не передбачав.

Олег вже не злився на Стаса, не горів бажанням помститися. Навпаки, був дуже щасливий, що при ньому немає грошей. Одразу здогадався, що за людина поряд з батьком. Вляпатися можна було елементарно. А швидко прорахували варіанти, швидко…

— Хто це? — вказівний палець Караваєва витягнувся в бік Олега.

— Мій син. Олег. Юрійович, — коротко відповів Баскін.

— А…

— Його не було тут… У місті… Він у справах їздив до Києва. Вікторе Сергійовичу, даю вам слово честі, він не в курсі.

Олег переводив погляд з батька на Караваєва.

— Я нічого не розумію…

— Ради бога, що з тобою?

— Дурна історія. На шосе, прямо на в’їзді у місто, якась дівуля голосувала,