Читати книгу - "Омана, Яна Янко"

  Йому снився незвичайний сон. Він опинився в білому просторі, ніби був замкнений всередині невеликого прозорого куба. Стіни куба були холодними на дотик, їх поверхня нагадувала скло. Вільям стиснув руки в кулаки та вдарив по одній зі стін. Від удару з'явилися тріщини, які миттєво розповзлися по всій поверхні, і стіни з тріском розбилися, розлетівшись на тисячі уламків. 
  Переступивши через них, він ступив у невідомість. Простір навколо нього був чорний, мов нічне небо без зірок. Під ногами лежав тонкий шар води, який ледь покривав землю, і кожен його крок породжував тонкі кільця хвиль, які випромінювали слабке, бліде світло. 
 Навколо панувала пустка, і Вільям йшов вперед, не знаючи куди. Раптом тишу прорізав жіночий голос, який звучав дуже знайомо, але він не міг точно пригадати, де чув його раніше. Ноги самі повели його в напрямку звуку, наче підкоряючись незримому поклику. 
  Вільям наблизився і побачив постать. Жінка стояла вдалині, і коли юнак підійшов ближче, жінка обернулася до нього, подарувавши теплу усмішку. Її довге золоте волосся падало хвилями до самої спини, шкіра була майже прозорою, безбарвні очі дивилися на нього з ніжністю. Вона була одягнена в довгу білосніжну сукню, яка спадала до самої підлоги, створюючи враження, ніби вона пливе по поверхні води. 
– Мамо? – приголомшено прошепотів Вільям, не вірячи своїм очам. 
  Жінка перед ним усміхнувся ще ширше і розвела руки в сторони, запрошуючи його в обійми. Сльози потекли по щоках Вільяма, і він швидко побіг до матері, відчуваючи, як серце калатає від радості та болю. Він впав в обійми матері, щільно обнявши її, і гірко заплакав, ніби випускаючи назовні всі ті емоції, які накопичувалися роками. 
– Мамо! Я так скучив за тобою! – юнак ледве говорив крізь сльози, його голос тремтів. 
– Я теж, милий, я теж, – мати ласкаво доторкнулася до його голови, погладжуючи волосся. 
  Вони довго сиділи в обіймах, поки Вільям не заспокоївся. Він поступово відпустив матір, хоча це здавалося майже неможливим. Мати ніжно торкнулася його щоки, кінчиками пальців стираючи залишки сліз, які блищали на його обличчі. Вона ще раз усміхнулася, а потім поцілувала юнака в чоло, і піднялася на ноги, ніби готуючись піти. 
– Ти куди? – запитав він, розгублено дивлячись на матір. 
– Любий, пробач, але мені час іти, – м'яко сказала мати, її тіло почало поступово зникати, розчиняючись у яскравому світлі. – Але перед тим, як піти, я скажу тобі одну важливу річ. 
– Що саме? 
– Я хочу, щоб ти прислухався до моїх слів: «Бережись брехні, яка навколо тебе». 
– Що це означає? Я не розумію, мені хтось бреше? Але хто? МАМО! Скажи мені! 
– Ти повинен сам дізнатися, поміркуй над моїми словами, – мати продовжувала усміхатися, її образ ставав усе менш чітким. – І пам'ятай, я люблю тебе, – сказала вона, зникнувши у яскравому світлі, яке залило все навколо. 
– МАМО! – крикнув Вільям, різко прокинувшись. 

  Книга з легким стуком впала на підлогу, збудивши його зі сну. Хлопець важко дихав, і піт стікав по його скронях. Вперше уві сні до нього прийшла мама. Її образ був таким живим, і серце Вільяма наповнилося радістю від зустрічі, але слова мами "остерігайся брехні" не давали йому  спокою. Однак юнак відклав ці роздуми на потім. Піднявши книгу з підлоги, Вільям пройшов до спальні та поклав її на стіл. Поглянувши на годинник, він здивовано помітив, що скоро має розпочатися вечеря. Час пролетів непомітно, і тепер йому треба було поспішати. Він швидко прийняв душ, намагаючись збити з себе залишки сну, і одягнув легкий бежевий костюм. 
  Зачинивши двері каюти, від хвилювання та страху запізнитися, хлопець біг вузькими коридорами корабля. За кілька хвилин він дістався ресторану, де Кріс вже чекав на нього, спираючись на високий столик біля входу. 
– Привіт, – з теплою усмішкою сказав чоловік. 
– Привіт, – відповів Вільям, усміхаючись у відповідь. – Пробач, що затримався. 
– Та ні, все добре, – заспокоїв його Кріс. – Я тільки прийшов. Нумо заходити всередину, вечір тільки починається. 
  Кріс галантно відчинив двері, пропускаючи Вільяма вперед, і вони разом увійшли до затишного ресторану. Зала була освітлена теплим світлом, що створювало атмосферу романтики. Парочка повільно рушила через майже повністю заповнену залу, де панували тихі розмови та дзвін посуду. Вони зупинилися біля столика, розташованого поруч зі сценою, на якій вже розміщували музичні інструменти для вечірнього виступу. 
  Кріс відсунув для Вільяма крісло, допомагаючи йому сісти. Він вдячно усміхнувся зручно влаштувавшись, а Кріс сів навпроти, і хлопець витримав короткий контакт очима, що посилив відчуття близькості. Юнак гортав сторінки меню, читаючи назви страв і уявляючи їхній смак. 
– Ти вже закінчив свої справи? – спитав він, коли вони зробили замовлення і відклали меню вбік. 
  Кріс відкинувся на спинку свого крісла, злегка розтягнувшись, і відповів з посмішкою, яка промовляла більше, ніж його слова: 
– Так, всі справи зроблено. Тепер я вільний, і ми проведемо разом стільки часу, скільки ти захочеш. Цього вечора я весь твій, – сказав він, підморгуючи з лукавим блиском в очах. 
  Вільям на мить здивувався, але потім його обличчя розцвіло щасливою усмішкою. Він відчув, як усередині все потепліло від його слів: 
– Чудово! 
 Їм принесли замовлення, і вечір продовжився у веселих розмовах і сміху. Їжа на столі пахла смачно і збуджувала апетит, а в келихах виблискувало вино. Кріс і Вільям жваво обговорювали свої улюблені фільми, музику та спогади про минулі подорожі. Раптом світло в залі погасло, і залишилася освітленою тільки сцена, на якій з'явилися музиканти. Вони почали грати ніжну мелодію, що наповнила простір навколо романтичною атмосферою. 
– Потанцюєш зі мною? – несподівано запропонував Кріс, встаючи та простягаючи йому свою праву руку. 
– Але хіба цей танець не для пар? – запитав Вільям, трохи зніяковіло потупивши погляд. 
– Нічого страшного не станеться, якщо ми станцюємо один раз, – відповів Кріс, з легкою усмішкою, що робила його ще більш привабливим. 
 Вільям важко зітхнув та погодився, і Кріс, не гаючи часу, притягнув його ближче, ставши в потрібну позу для танцю. 
– Умієш танцювати? – запитав Кріс, нахиляючись трохи вперед, щоб глянути Вільяму в очі. 
– Ні, – коротко відповів той, почуваючись трохи ніяково в цій ситуації. 
 Права рука Кріса впевнено лежала в долоні хлопця, а ліва ніжно обхоплювала його талію. Як тільки ліва долоня Вільяма опинилася на плечі чоловіка, вони завмерли, наче двоє героїв на сцені, осяяні м'яким світлом прожекторів. Над ними повисла гробова тиша, яку порушували лише їхні переривчасті зітхання, що лунали, як тихі акорди перед величною симфонією. Хлопець знову відчув то дивне відчуття, ніби по ньому пройшов легкий струм, і вкотре не звернув на нього увагу. 
– Готовий? – м’яко запитав Кріс. 
  Вільям кивнув, відповідаючи на запитання з упевненістю, хоча в його очах можна було побачити легкий трепет. Пара почала підлаштовуватися під ритм, рухаючись синхронно і легко. Крісу вдалося витримати лідерську позицію, навіть коли Вільям іноді робив крок назад, намагаючись знайти баланс між партіями. Однак, попри дрібні неточності, танець йшов добре. 
  На обличчі Кріса, горіла радісна усмішка, яка розсіювала будь-яку напругу, як тепле сонячне проміння після дощу. Водночас у Вільяма можна було прочитати паніку і збентеження, але їхні погляди залишалися непорушними, наче прикуті магнітною силою. Тиша, що запанувала між ними, була несподівано комфортною, ніби обидва знайшли в ній притулок від шуму навколишнього світу. 
 Танець тривав неспішно, пісня поступово добігала кінця, а пара продовжувала обережно кружляти в такт музиці. Їхні погляди іноді зустрічалися, викликаючи легку розгубленість, і вони швидко відводили очі в різні боки, наче боялися зрадити свої почуття. 
  Коли музика нарешті обірвалася, вони зупинилися в кінцевій позі, ще тримаючись за руки. Кріс уважно роздивлявся рум'янець на обличчі хлопця. Він повільно прибрав руки з тіла Вільяма, залишивши по собі теплий слід, який нагадував про пережите разом хвилювання. 
  Вони сіли за стіл, ще відчуваючи тіла один одного. Поки офіціанти, немов змовившись, почали ставити на столики свічки, м'яке світло яких додавало затишку і таємничості. Коли офіціант поставив свічку на їхній стіл, Вільям раптом відчув, як його щоки знову спалахнули рум'янцем. Він не міг позбутися думки, що це все виглядає як справжнє побачення, і від цього ставало ще більш незручно і приємно одночасно. 
– Ми схожі на пару, яка на побаченні, правда ж? – несподівано запитав Кріс, схилившись ближче і з лукавим блиском в очах. 
– Т-так, здається, – відповів Вільям опустивши голову. 
  Піднявши погляд, юнак побачив, як Кріс усміхається, уважно дивлячись на нього. Його погляд був сповнений тепла і зацікавленості, від якого серце юнака забилося ще сильніше. 
– Ти такий красивий при свічках, – додав він м'яким голосом, який, здавалося, поглинав усі звуки навколо, залишаючи їх наодинці в цьому моменті. 
  Вільям зніяковіло усміхнувся, намагаючись зберегти спокій. Він сидів весь червоний перед Крісом, який вивчав його збентежене обличчя з таким інтересом, що це лише посилювало незручність. 
– Тобі личить рум'янець, – раптом сказав Кріс, його голос був глибоким і приємним, а очі хитро звужувалися від усмішки. 
  Вільям закрив половину обличчя рукою, намагаючись приховати сум'яття. Але його вуха зрадницьки почервоніли, видаючи справжні емоції. 
– Досить так пильно на мене дивитися, – промовив він після паузи, опустивши руку і намагаючись повернути собі контроль. 
– Вибач, вибач... – відповів Кріс, але не втримався і почав сміятися. 
  Кріс сміявся так щиро і від душі, що Вільям не міг не приєднатися, хоча й намагався приховати свою посмішку. Сміх поступово стих, і Кріс знову подивився на юнака, але цього разу його погляд був більш м'яким і теплим. 
– Ти знаєш, іноді варто просто прийняти те, що тобі кажуть, і насолоджуватися моментом. 
  Вільям з подивом спостерігав за Крісом, який після цих слів знову почав сміятися. Його серце наповнилося радістю, і він сам почав голосно сміятися, не стримуючи себе. Їхній сміх був настільки голосним, що всі навколо почали звертати на них увагу. Інші відвідувачі ресторану дивилися з певним роздратуванням, але пара не звертала на це уваги. 
– Вибачте, але вам доведеться залишити ресторан, – звернувся до них офіціант з проханням. 
  Проте це зовсім не збентежило Вільяма та Кріса. Вони, тримаючись за животи від сміху, злегка похитуючись, вийшли на вулицю. Сміх переривав їхні спроби нормально говорити, вони лише вимовляли окремі слова і тут же знову починали сміятися. Вони дійшли до входу в коридор, де були розташовані всі каюти, але не хотіли, щоб цей вечір закінчувався так швидко. І вони вирішили продовжити свій вечір та попрямували на палубу.