Читати книгу - "Скарбничка невдахи, Шапкін"

    І я пішов, побачивши на його щоці невелику сльозу, котру він одразу витер своїм рукавом. Ніколи б не подумав, що таке можливо. Я вбив його брата, зруйнував родину. Та він зміг мене пробачити. Здається, я на правильному шляху. Дорогою до автобусної зупинки я викинув свої цигарки. Більше вони мені не потрібні. 

   Я повернувся до Києва. Усе було готово до плану. Софія та Альберт були у мене вдома. Не було схоже, що вони ладили між собою. Та мій старий друг розумів, що його колишня дівчина тепер моя. Ще раз обманути та зрадити мене він не мав права. 

   Усі ці дні я почував себе якось дивно. Я ніби весь час блукав у густому сірому тумані. За усіма своїми діями я ніби спостерігав від третього обличчя. Часто паморочилось в голові, дихання почало даватися трохи важче, бувало шалено холодно, або до сраки спекотно, коли хтось говорив, я чув це начебто був десь під водою. Та я не звертав уваги. Були справи важливіші. 

   До втілення нашого плану лишалося два дні. Альберт мав роздобути нам авто, тому ми з Софією лише чекали. Одного дня я вирішив винести сміття. Я взув свої старі кеди, як завжди відчинив двері, вийшов у підʼїзд. Те що я там побачив змусило мене застигнути на місці, заморозитись. Андрій та Оксана, як колись, радісно спускалися сходами, мило про щось балакаючи та тримаючись за руки. Невже я бачу привидів? Інакше я не міг цього пояснити. Нещодавно я бачив їх мертві тіла, майже без голів. Я памʼятаю криваві стіни, підлогу, памʼятаю як ми з ними пили, розмовляли. Раптом, все навколо потемніло, я перестав бачити що небудь, окрім себе. Десь вглибині душі я намагався розбудити себе, та я не втратив свідомості. Мої думки досі йшли вільним потоком, ніби високий водоспад. І я уявив себе в якомусь гарному місці. Все було зеленим, квітучим, поряд протікала річка, віяло свіжим ароматом трави та дерев. Стало так добре. Заделку я побачив Андрія та Оксану, що продовжували мирно прогулюватись. Я побіг за ними. Та, здавалося, чим далі та чим сильніше я намагаюсь дістатись, тим далі вони опиняються. Що я тільки не робив, аби їх зупинити. Кричав, кидав каміння, свистів. Врешті-решт, я зупинився. Та чи все це реальне? 

   Після цієї думки я прийшов в себе. Досі ще у підʼїзді. Все ще з мішком сміття. Я поглянув вниз сходів. Нікого. Невже показалося? Вибігши на вулицю, прямо у обличчя я отримав удар свіжого зимового повітря. І справді. Привидилось. Викинувши сміття, я повернувся додому. Софія виглядала дещо знервованою та наляканою. Це можна зрозуміти. Ми йдемо на величезний ризик. 

   Настав той самий день. День звільнення з роботи. Та він не був таким, як у інших. Навідміну від них, мені не треба було писати жодних заяв, не придумувати якихось причин. Я просто йду, я боротимусь за своє життя. 

   Ми сіли в чорне авто. Я не питав, де Альберт його взяв. Інше, для нас з Софією, він припаркував поряд з місцем, що ми збираємось грабувати. Дорога була доволі довгою. Ми виїхали близько пів другої ночі. Проїжджаючи яскраві вулиці, я дивився у дзеркало заднього виду та бачив Софію, що солодко спала. Хоч я і мав сумніви, брати її чи ні, та все ж погодився. Бути поряд буде безпечніше. 

   Київ чудове місце. Дивно, що я цього не помічав раніше. Ми проїжджали прегарний Хрещатик, довгу вулицю Броварського проспекту, стару Володимирську. Саме в цей момент було дуже шкода лишати це місто. Склалось би моє життя трохи інакше... Ми приїхали. Я розбудив соню. 

   Ось і настав момент істини. Ми стояли перед звичайним магазином дитячого одягу та іграшок. У мене не зʼявилося жодних сумнівів, що тут товкають зброю. Тільки Дмитро Михайлович здатний на таке. Ховати зло під чимось невинним. Я перший взяв камінь та розбив ним скло. Увійшовши, ми почали обшук. Через деякий час, прямо під прилавком, я знайшов короткоствольну рушницю, схоже, американського виробництва. Я обдивився ще більше та знайшов набої. 

   Альберт та Софія шукали далі. На диво, не було жодної сигналізації. Жодних ознак, що нас можуть зараз впіймати. Я підійшов до старого друга і показав йому знахідку. Раптом, з його задньої кишені почувся дзвінок. Там я побачив імʼя свого шефа. 

   Я знову опинився в повній темряві. Серце билось так, ніби намагалося вибратись назовні. Туман. Я зовсім нічого не бачу. 

     Де я? 

         Чому я тут? 

      З ким я? 

         Їм можна вірити? 

     Хто я?...

                 Хто я?...

                              Хто...я...

    Тепер я знаю. Я зрозумів. Я знайшов себе. До цього моменту моє життя було схоже на життя героя якоїсь книги. Воно було обмеженим, зневоленим. Я робив те, чого хотів автор. Він створив мене таким жалюгідним та слабким. Та так не буде. Тепер мені відомо, хто я є насправді. 

    Я вистрілив цьому виродку прямо в груди. Він відлетів десь на метр, корчився від болю, дивився на мене своїми гаснучими очима, ніби говорячи, що може все пояснити, що все не так, як здається. Та я не мав бажання це слухати. Зробив контрольний постріл та поглянув на Софію. Дівка була в сльозах, закривала рот руками. Щось говорила. Та я не чув, не хотів чути. 

   — Ти вільна, — кинув я наостанок та вийшов з магазину. Поклавши набої на переднє сидіння, я завів авто та увімкнув радіо. Заграла дуже добре знайома мені пісня. Здається, це був "Would?" від "Alice in Chains". Я їхав темними вулицями цього довбаного міста. О ні, я не покину його просто так. Я не тікатиму. Я піду на вас війною, довбані виродки. 

   Я приїхав до клубу. Настав час розплати. На вході стояв той самий охоронець, що колись вирубив мене. Я зробив постріл, його грудна клітина була розірвана. Кремезний чоловік впав, я лише переступив його тушу та увійшов всередину. Прийшовши до бару, я побачив старого бармена Івана, що тільки оговтався від моїх кулаків. Ненадовго. Я зніс йому голову. Новенький бармен, котрого він чомусь вчив, сховався за стійку. Він боявся, від його дурної морди так і віяло страхом. Я дістав і його. Всюди почалась метушня. Проститутки тікали, товсті чиновники не могли підняти свої товсті пуза з першого разу. І не довелося. Я забирав життя одне за іншими. Стриптизерки, інший персонал, відвідувачі. Усі ці обличчя, котрі я бачив кожного дня. Я вбивав усіх, кого бачив. Нарешті, я дістався до місця, через яке мене колись пронизував страх. Та не зараз. Кабінет Дмитра Михайловича був прямо переді мною.