Читати книгу - "Лялька"

— Видовище справді чудове, — говорив Вокульський, — видно обрій в радіусі на кілька десятків верст, а Париж з усіма околицями схожий на рельєфну карту. Але сама подорож не дуже приємна; може, тільки перший раз.

— А враження яке?

— Якесь дивне. Людина думає, що підніматиметься вгору, і раптом бачить, що не вона піднімається, а земля одірвалась і опускається вниз. Це так несподівано і неприємно, що… хочеться вискочити…

— Ну, а ще що? — наполягав Охоцький.

— Друге диво — обрій, який весь час залишається на рівні очей. Через те земля здається ввігнутою, немов велика глибока тарілка.

— А люди?.. А будинки?..

— Будинки здаються коробочками, трамваї — великими мухами, а люди — чорними крапельками, які швидко розкочуються на всі боки, тягнучи за собою довгі тіні. Взагалі така подорож повна несподіванок.

Охоцький задумався і дивився поперед себе невідомо на що. Кілька разів він наче поривався вискочити з брики: здавалося, його дратувало товариство, яке також примовкло.

Подорожні під’їхали до лісу, за ними дві служниці возом. Дами порозбирали кошики.

— А тепер кожна дама з своїм кавалером в інший бік! — скомандувала пані Вонсовська. — Пане Старський, попереджаю вас, сьогодні у мене особливий настрій, а що означає мій особливий настрій, знає пан Вокульський, — додала вона з нервовим сміхом. — Пане Охоцький, Бельцю, гайда в ліс, і не показуйтесь, поки… не назбираєте повний кошик рижиків… Фельцю!..

— Я піду з Михайлинкою і з Йоасею! — швидко відказала панна Феліція, дивлячись на Вокульського так, ніби він був тим супротивником, проти якого треба було озброїтись аж двома служницями.

— Ну, кузене, ходімо, — мовила до Охоцького панна Ізабелла, бачачи, що всі вже увійшли в ліс. — Але візьміть мого кошика і самі збирайте гриби, бо, признаюсь вам, що мене це діло не цікавить.

Охоцький взяв кошика й кинув його на віз.

— Дуже мені потрібні ваші гриби! — похмуро відказав він. — Два місяці б змарнував на рибу, гриби, розважання дам та всілякі дурниці… а інші тим часом піднімались на повітряних кулях… Я також збирався в Париж, але наша господиня дуже наполягала, щоб я у неї відпочив. От я й відпочив! Одурів до решти… Не можу вже навіть думати по-людськи. Ех! Дайте мені чистий спокій з тими грибами. Я такий сердитий!..

Він махнув рукою, потім обидві заклав у кишені й пішов у ліс, похиливши голову і щось бурмочучи.

— Приємний супутник! — озвалась панна Ізабелла до Вокульського. — Це вже він буде такий до кінця літа…

Як тільки Старський згадав про повітряні кулі, я була певна, що в нього зіпсується настрій. «Хай будуть благословенні ті кулі, — подумав Вокульський. — Такий суперник для мене не страшний…»

І він одразу відчув, що любить Охоцького.

— Я певний, — звернувся він до панни Ізабелли, — що ваш кузен зробить великий винахід… Можливо, він відкриє нову еру в історії людства… — додав, згадавши про проекти Гейста.

— Ви так думаєте? — досить байдуже озвалась панна Ізабелла. — Може бути… А поки що він буває або безцеремонним, що йому іноді личить, або страшенно нудним, чого не можна пробачити навіть винахідникам. Коли я на нього дивлюсь, мені пригадується кумедна пригода з Ньютоном. Адже він був велика людина, правда ж? І от одного разу, сидячи з якоюсь дівчиною, він узяв її за руку… й почав чистити її мізинцем свою люльку!.. Ну, якщо в цьому виявляється геніальність, то красно дякую за геніального чоловіка!.. Давайте пройдемося трохи по лісі, гаразд?

Кожне слово панни Ізабелли падало Вокульському на серце, ніби крапля солодкого бальзаму. «Отже, Охоцький їй подобається (бо кому ж він не подобається?), але заміж вона за нього не вийде…»

Вони йшли вузенькою доріжкою, що пролягла поміж двома ділянками: праворуч росли дуби й буки, ліворуч — сосни.

Поміж соснами раз у раз миготіла то червона кофточка пані Вонсовської, то біла накидка панни Евеліни. На одному з перехресть Вокульський хотів був звернути вбік, але панна Ізабелла зупинила його:

— Ні, ні, туди ми не підемо, бо можемо втратити з очей товариство, а мені ліс подобається тільки тоді, коли я бачу в ньому людей. В цю мить, наприклад, я розумію його…От подивіться… Правда, ота частина схожа на величезний костьол? Ряди сосон — то колони, там бічний неф, а тут головний олтар… Бачите, бачите? Он поміж гіллям показалось сонце, немов у готичному вікні… Який тут різноманітний пейзаж! Тепер перед нами будуар, а оті низенькі кущики, немов пуфи. Не бракує навіть дзеркала, що залишилось після позавчорашнього дощу… А он вулиця, правда? Трохи крива, та все ж вулиця… А ще далі ринок чи майдан… Ви бачите все це?

— Бачу, коли ви мені показуєте, — відповів Вокульський з усмішкою. — Але ж треба мати дуже поетичну уяву, щоб спостерегти цю подібність.

— Справді? А мені завжди здавалось, що я — уособлення прози.

— Можливо, ви ще не мали нагоди відкрити всіх своїх якостей, — сказав Вокульський, невдоволений тим, що до них наближалась панна Феліція.

— Ви що, панове, не збираєте грибів? — здивувалась панна Феліція. — Чудові рижики, і така їх безліч, що нам не вистачить кошиків, мабуть, доведеться сипати їх просто в віз. Дати тобі кошика, Бельцю?..

— Ні, дякую.

— А вам, пане Вокульський?

— Не знаю, чи зможу я відрізнити рижика від мухомора, — відповів Вокульський.

— Оце гаразд! — вигукнула панна Феліція. — Не сподівалась я від вас такої відповіді. Розкажу бабусі і попрошу, щоб нікому з кавалерів не давала їсти грибів, принаймні тих, які я збирала.

Вона кивнула їм і одійшла.

— Ви образили панну Феліцію, — сказала панна Ізабелла. — Не гаразд, вона так добре до вас ставиться.

— Панні Феліції подобається збирати гриби, а я волію слухати ваші оповідання про ліс.

— Мені дуже приємно, — відповіла панна Ізабелла, трохи почервонівши. — Але я певна, що мої оповідання скоро вам надокучать. Бо для мене ліс не завжди гарний, інколи він буває жахливий. Якби я була тут сама, то, напевне, не бачила б вулиць, костьолів та будуарів. Коли я сама в лісі, він мене лякає. Він перестає бути декорацією і робиться чимось незбагненним і страшним. Голоси птахів стають наче дикими, часом болісними, а іноді мені здається, ніби вони глузують з мене за те, що я потрапила між потвори…

Тоді кожне дерево здається мені живою істотою, яка хоче обвинути мене своїми вітами й задушити, здається, ніби кожна билина хоче обплутати мені ноги, щоб не випустити відціля… І всьому цьому винен кузен Охоцький; він тлумачив мені, що природа створена не для людини… За його теорією — все це