Читати книгу - "Святослав (укр.)"

І думав князь Святослав про сварожичів, які у таку ніч сходять з неба, потай скрадаються над землею, націляються, метають перунові стріли, нічний вогонь, що пробиває скелі, палить дерева, попелить поля, стереже й людину…

А хіба не те саме робиться на землі? Небо й земля – як вони схожі! На бранях і в труді живуть люди, ворогують і миряться між собою. Якщо труд – то труд, якщо брань – то брань; так, здавалося Святославу, і повинні жити люди. Не осуджував він і чесної брані, коли люди віч-на-віч сходились у полі, щоб мечем і списом розв’язати распрю свою…

Але все своє життя осуджував князь Святослав тих, що потай, як тать уночі, підкрадались до ворога, що не чесно йшли на распрю й брань, а заходили з спини, отак, як оце сварожичі вночі, блукали над стомленою, темною землею. І коли всі сплять, кидали перунові стріли.

І ще знав князь Святослав, що він довго й з великим трудом іде своїм шляхом, намагається розв’язати свої сварки з імператорами й кесарями чесно, в бою. Але не всі вони отак чесно одбивають його меч, а намагаються діяти підступом, лжею.

Лжу й підступи важко взнати. Десь ходить лжа близько від князя, хтось носить отруєну стрілу біля серця, поруч із князем. Так хто ж серед людей на землі друг його, а хто ворог?

Князь Святослав навіть зупинив коня. Зупинила коней і його дружина. Ніхто не говорив. Усі думали, що князь щось почув чи побачив, ніхто не ворушився.

А князь сидів на коні й дивився на південну половину неба, де над обрієм, над високими чорними горами пробігали й пробігали, як вогняні змії, сліпучі блискавиці, де били й били в скелі, ліси, городи перунові стріли.

Розділ десятий

1

Укладаючи з князем Святославом під Адріанополем мир, імператор Іоанн, звичайно, і гадки не мав його додержувати. І тільки руські вої рушили на Преславу й далі на схід – став готуватись до війни.

У цій новій війні Іоанн Цимісхій мислив діяти не так, як раніше. Уже восени за його наказом у Болгарію було закинуто багато лазутчиків під виглядом купців і тасинаріїв[197]. Маючи при собі міхи з грішми, вони розсипались у болгарських городах і селах, купували, що потрапляло під руку, обмінювали гроші, а в той же час дізнавались про все, що цікавило імператора.

Повертаючись назад через перевали, лазутчики розповідали, що Святослав з своїм військом пішов далеко, аж до Дунаю, і залишив небагато воїв, які стоять край гір і охороняють Преславу, Плиску, Данаю.

Імператор наказував лазутчикам добратись до Преслави, дізнатись, де перебуває кесар Борис, зв’язатись з ним і болярами. Лазутчики розповідали, що кесар Борис перебуває в Преславі, але ніхто не міг добратись до нього.

Взимку Іоанн Цимісхій дав ще один наказ: перекинути через гори в Болгарію загони монокурсів[198], які б ховались у лісах і горах, залітали в села, грабували й убивали людність, а всім говорили, що вони – вої князя Святослава.

По всій імперії в цей час збирали військо, до Константинополя перекидались легіони з Азії. І все це прямувало в Фракію і Македонію – там, у містах і селах від Солуні до Агатополя, над ріками Маріцою, Чунджею і Ардоб, на південних схилах гір озброювали і вчили друнги[199] стратиги, топархи готували свої турми і банди.[200]

Вони вже стояли в бойовому порядку, на три-чотири милі загін від загону, з тим, щоб перший загін, побачивши ворога, дав гасло другому, той третьому, і так до самого стану й полководців; застави стояли й на всіх шляхах, що вели із імперії на схід і північ.

Цим численним військом у Фракії й Македонії керували Вард Склір з братом Костянтином і патрикій Петро – кращі полководці імперії.

Коли ж на узбережжі Пропонтиди зацвіла весна, а в горах, як доповідали лазутчики, розтанули сніги й протряхли шляхи, імператор Іоанн зробив великий вихід із Великого палацу до Влахерну, помолився там у храмі Спасителя і у храмі Богородиці.

Після цього, просто з олтаря храму, Іоанн вийшов на стіну Влахернського палацу і довго дивився, як на плесі Золотого Рогу триста кораблів провадять бій з уявним ворогом: сходяться і розходяться на веслах, піднімають і спускають вітрила, кидають на воду грецький вогонь. Це було захоплююче видовище: у вечірніх сутінках пливли великі кораблі, на яких горіло безліч світильників, над плесом Золотого Рогу переливались вгорі зорі.

Імператор Іоанн був задоволений уявним боєм і велів видати всім гребцям і воїнам, які брали в ньому участь, нагороду. Друнгарію ж флоту він велів до світання вийти з Золотого Рогу, прямувати до гирла Дунаю й замкнути там вихід лодіям князя Святослава.

Сам же Іоанн, розуміючи, що цим самим він починає війну проти Святослава і що тепер треба поспішати, тієї ж ночі виїжджає на колісниці до Адріанополя.

В Адріанополі імператор оглянув війська, сказав полководцям:

– Настав час вирушати на князя Святослава…

Обличчя полководців виказували, що вони давно ждали цього часу і готувались до нього.

– Ми мусили восени укласти мир з князем Святославом, – продовжив Цимісхій, – бо у нас самих неспокійно було в Азії й у Константинополі. Зараз, дяка богу, в Азії тихо, спокій панує в столиці. Ми повинні негайно вирушати в гори і впасти, як грім, на голови руських воїв.

Вард Склір, який добре пригадував січу минулого року, спробував висловити свої побоювання.

– Великий василевсе, – сказав він, – шляхи в горах ще не протряхли, нам треба пройти клісури, де мчать зараз швидкі ріки…

– Краще іти в горах у бездоріжжя, але не бачити ворога, – сердито відповів йому імператор, – аніж іти сухим шляхом, на якому стануть руси й болгари; краще переходити через ріки з водою, ніж через ріки власної крові; краще нам зараз воювати з руськими воями і небагатьма болгарами, аніж з русами й усією Болгарією, яка тільки й жде весни…

– Але, великий василевсе, – допоміг тоді Скліру начальник метальних машин Іоанн Куркуас, який тепер завжди хвалився, що він раз у житті вдало відповів імператору, – близько свято воскресіння Христа.

– День воскресіння Христа близько, – згодився імператор, – і в цей день нам належить, як християнам, одягти блискучі одежі, іти на пир, їсти й пити. Але чому б нам не зустріти свято воскресіння в Преславі?

Це був другий випадок, коли Іоанн Куркуас допоміг імператору, але всі полководці проклинали Куркуаса.

Тієї