Читати книгу - "Химерники. Влада народу, Андрій Касьянюк"

А разом із цим в них впала і напруга.

– Що ж, Ваня, на все добре, – кивнув Алекс.

– Так, – Ваня знов підняла свою долоню, та помахала нею весело і рішуче. – На все добре!

Цар кивнув, розвернувся, та пішов далі. І пішов він поміж навальнградців, що освітлювали світ яскравими та барвистими вбраннями, але й схмурювали його сумними виразами морд; а також ішов Алекс поміж менш яскраво та багато одягнутих біженців – і їхні морди були ще більш похмурими.

Всі розуміли що суне.

І готувалися до цього як могли.

Якраз у цю мить не дуже щільний, але все одно натовп песиголовців на вулиці розійшовся надвоє, як лід від криголама; криголамом же виступала колона ополчення, котра, наскільки зрозумів цар, йшла на тренування.

Тренування, звичайно, без зброї. Але ж, ніхто не проклинав їх не носити броні, тому вона в них є, і песиголовці використовують цю можливість: убираються в металеві чи шкіряні обладунки, кольчуги, та все інше.

Щоправда, після занепаду Лихицької імперії та скороченню її територій до їхніх споконвічних земель, заліза для створення нової броні стало обмаль. Наявна ж броня, за сорок років жвавої міжусобної гризні чи нападів на землі людей, здебільшого прийшли в нелад. Тому тільки заможні песиголовці, чи з дружини царя, могли дозволити собі хоч частини металевих обладунків, зазвичай нагрудні кіраси; повними же обладунками послуговувалися тільки царі та деякі вожді.

Через всі ці обставини, ополченці мали тільки шкіряну броню, але повну – шоломи, поручі, наголінники, жилетки, що опускалися до колін, та міцні чоботи з високою халявою.

І зараз один такий загін у кілька сотень песиголовців, у світло-коричнюватих обладунках, йшов посередині вулиці, змушуючи інших посунутися вбік; та незабаром і ті інші, на котрих не вистачило муніципальної, чи власної, броні, все одно підуть боротися за своє життя, за свою волю. У Лісі саме такі правила: всі мають боротися.

Або померти.

Навальнградці відвиклі від смерті, або ж навіть не знали її від народження, бо і самі не нападали, й інші до них не лізли. Але тепер містяни, хочуть вони того чи ні, мають оборонятися.

Тим часом захисники, проходячи повз царя, признали його:

– Вітаємо вас, государ-цар! – гаркнув спочатку командир загону, а потім його безладним хором підтримали ополченці.

– І я вас, захисники, – тепло усміхнувшись, Алекс підняв лапу в привітному жесті.

Деякі ополченці заусміхалися та приосанилися на прояв уваги царя.

І пішли далі, готуватися зустрічати смерть десь майже у перших рядах.

«Смерть?» – Алекс застиг на місці. Постояв так декілька секунд, про щось розмірковуючи… згадуючи… а потім його плечі опустилися, світла морда спохмурніла, ставши як в оточуючих, та він безвиразно кивнув.

Але він не залишився зневіреним стояти на місці: він ступив далі.

По добре освітлених вулицях міста.

Що оточувала напівтемрява.