BooksUkraine.com » Сучасна проза » Син 📚 - Українською

Читати книгу - "Син"

128
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Син" автора Філіп Майєр. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 170 171 172 ... 183
Перейти на сторінку:
далеко-далеко, утім, це навіть на думку мені не спало. Я не хто інший, як в’язень, скутий кайданами власного боягузтва.

Моє сонце згасло, залишивши мене в непроглядній темряві. Моя доля — скреготати зубами під нестерпною вагою власного існування. Та і як могло бути інакше, адже колись я дозволив своєму серцю стати на деякий час жорстоким. І думки, що виникли в мене тоді, тепер — реальність.

Можливо, колись наша планета ще раз укриється кригою, що зітре всіх нас на дрібний порох. І це було б краще, ніж якби ми згоріли в полум’ї, адже воно не повністю знищує залишки людських тіл.

6 вересня 1917 року

Саллі й досі не полишає своїх спроб помиритися зі мною. Наче я зможу отак просто забути те, що вона зробила! Увивається коло мене тільки тому, що я не звертаю на неї жодної уваги. Сьогодні вона поцікавилася, чи вестиму я далі пошуки Марії. Відтак спитала: «Якби я зникла, ти б мене шукав?» Вона просто спантеличена: Марія ж бо для неї — одна з нижчих істот, винищення яких — цілком природний, нормальний вчинок. Свій своєму брат — отаке її єдине життєве правило.

Мені дають певну втіху думки про те, що колись усі ми розпадемося на жменьку хімічних елементів. І будемо не чим іншим, як відбитками в кам’яних пластах.

7 вересня 1917 року

Рід Мак-Каллоу повинен вимерти.

Розділ 59

Ілай Мак-Каллоу

До Нового Світу тисяча п’ятсот двадцять першого року завезли дюжину іспанських корів та бичків; тисяча вісімсот шістдесят п’ятого року їхнє поголів’я лише в Техасі становило чотири мільйони. Приручити цих повністю диких тварин, за уявленнями тутешніх пересічних фермерів, було не легше, ніж ведмедів грізлі: мовляв, варто їм лишень помітити людину, як вони одразу ж кидаються на неї, а потім спокійнісінько струшують мертве тіло зі своїх довгих рогів, випасаючись собі далі.

Одначе це були стадні тварини. І, що більшого розміру стадо знайдеш, то більше шансів на успіх матимеш. Адже навіть старі (тобто найагресивніші) бики у великому стаді — значно спокійніші. Далі залишається «усього-на-всього» найняти команду робітників і працювати разом із ними цілісінький рік без жодних вихідних: відганяти від стада молодих бичків і телиць, заарканювати їх, а тоді таврувати. Щоправда, варто пам’ятати про ризик бути настромленим на роги чи затоптаним. А ще — про те, що в тебе неодмінно знайдеться заздрісний сусід, який, доки ти працював, решетом воду міряв. Не озирнешся, як прокрадеться якось уночі до твого пасовиська з десятком друзяк. І — шукай вітру в полі…

Зваживши все це, я знайшов собі чотирьох помічників: Джона Саллівана й Мілтона Еморі, які свого часу воювали за конфедератів, а також Тодда Майріка та Ебена Гантера, які під час війни переховувалися від місцевої самооборони в округах Маверік та Кінні. Умови були такі: вони більше не турбуються про те, що їм їсти й де спати, а за це допомагають мені зібрати стадо (і ще я пообіцяв їм дещицю свого майбутнього виторгу). Ці хлопці знали тутешні місця краще за мене, а ще — не цуралися поту й крові. Усі вони люто ненавиділи Артуро Ґарсія, та я тоді подумав, що це зумовлено винятково кольором його шкіри (який техасець за тих часів не відчував відрази до мексиканців?).

Щоб роздобути гроші на перегін худоби, мені довелося влізти в борги — напозичати в усіх своїх знайомих та попередити робітників, що доларами я їм платитиму не раніше, ніж через рік. Скотину ми пильнували більше ніж ока в лобі: переганяли неквапом, дозволяли пити й напасатися донесхочу… словом, робили все, щоб корови й бички не втратили ані унції ваги. Що могло нам усе зіпсувати, то це гроза: кинеться дурна худоба з переляку врозтіч, а потім навряд чи вдасться повернути на місце понад половину стада.

Ковбойське життя — це необмежена свобода, характерна тільки для Заходу, що була вигадана численними авторами книжечок про Техас. Насправді ж це невимовно важка й нудна щоденна праця: спробуй-но місяців на п’ять присвятити всього себе стаду тупої худоби… Я б навряд чи витримав бодай один день такого рабства, якби працювати довелося на когось, а не на себе. Ми добре знали, що ця територія стала вже досить спокійною, щоб можна було перевозити або переганяти нею цінний товар. Адже часи Карсона, Бріджера та Сміта вже давно минули — ці землі вже встигли приручити. І цього знання було цілком достатньо для мене.

Двоє з наших тридцятидоларових робітників загинули, упавши в темряві з високої скелі. А тих, які залишилися, ми відпустили в Канзасі. Вони були раді-радісінькі опинитися у великому місті, де можна було пошукати якоїсь іншої роботи; грошей у їхніх кишенях було стільки, скільки їм до того не вдавалося заробити за все життя. Продавши тисяча чотириста тридцять сім голів худоби, я отримав тридцять тисяч доларів чистого прибутку, а також табун із двохсот нікому тут не потрібних індіанських поні. Перегнавши їх до Чісхолма, я попрощався із Салліваном, Майріком, Еморі та Гантером, бо хотів навідати свою родину в Джорджтауні. А вони вчотирьох погнали табун далі — до річки Нуесес.

Мадлен досі жила на фермі з нашими синами — Евереттом, Фінеасом та Пітом. Її мати, яка з віком не втратила своєї вроди й чарівності, удруге вийшла заміж. Тож у будинку знову з’явилися слуги.

Ми вдвох сиділи за кухонним столом. (Гроші я поклав у банк, а тоді приїхав, щасливий, додому.) Милуючись вродою Мадлен, осяяної сонячними променями, я помітив на її рудій голові сиву волосинку. І поцілував.

— Невже знайшов оту срібну? — аж ляснула вона себе по маківці.

— Вона радше біла.

— Ну, ось… — протягла дружина. — Тепер ти ще менше за мною сумуватимеш.

Я лиш поцілував її ще раз.

— Ти бодай колись за мною сумував?

— Ще й як!

— Іноді мені здається, що я тобі навіть не подобаюся.

— Не кажи дурниць, — мовив я, розуміючи, однак, що вона має на увазі.

— Знаю, що тобі подобається про мене думати. А от бути зі мною…

— Я кохаю тебе.

— Ти любиш мене, це правда. Утім, чи кохаєш…

На якийсь час запала тиша.

— Я часто згадую позаминулий рік, — заговорила нарешті вона. — Це була найщасливіша пора в моєму житті. Хоч я й наїлася тоді оленини років на сто вперед. Ми тоді були справжньою родиною!

— Але ж нам загрожувало розорення! Яке б майбутнє чекало на нас, якби я не…

1 ... 170 171 172 ... 183
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Син», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Син"