Читати книгу - "Талiсман"

доту. Поряд із ним стояв Вовк — але будь-яка схожість із Джековим Вовком обмежувалася палаючими помаранчевими очима. Голова цього Вовка видавалася неймовірно плоскою, наче якась гігантська рука зрізала верхівку черепа. Морда виступала над нижньою щелепою, як брила, що хитається над урвищем. Навіть теперішня здивована радість не могла приховати хворої, звіриної тупості перевертня. З його щік звисали кіски. На лобі був шрам у вигляді літери «Х».

Вовк носив щось схоже на уніформу найманця — чи принаймні він вважав, що форма повинна мати такий вигляд. Мішкуваті зелені штани прикривали чорні черевики, носаки яких відрізали, щоб Вовк міг висовувати свої волохаті кігтясті лапи.

— Потяг! — прогарчав, а може, й прогавкав він, коли ешелон наблизився до нього на відстань у п’ятдесят ярдів. Вовкулака почав підстрибувати, шкірячись, як дикун. Він клацав пальцями, мов Кеб Колловей[244]. Слина огидними шматками летіла з його щелеп. — Потяг! Потяг! Довбаний потяг ПРОСТО ТУТ І ПРОСТО ЗАРАЗ! — Паща його розчахнулася у величезній загрозливій посмішці, демонструючи безліч зламаних жовтих ікл. — Ви, хлопці, раненько, бляха-муха, гаразд, гаразд!

— Джеку, хто це? — спитав Річард. Його рука в страху схопила Джека за плече, але голос, як не дивно, звучав доволі рівно.

— Це один із Морґанових Вовків.

Ось ти й вимовив його ім’я. Кретине!

Але зараз не було часу перейматися цим. Вони вже майже під’їхали до доту, і Вовк, вочевидь, збирався стрибнути до них. Джек спостерігав, як він недоладно підстрибує в своїх обрізаних черевиках. Вовк мав ніж, причеплений до шкіряного паска, що висів на голих грудях, як патронташ. Вогнепальної зброї в нього не було. Джек перемкнув «Узі» на стрільбу одиночними патронами.

— Морґан? Хто такий Морґан? Який ще Морґан?

— Не зараз, — відповів Джек.

Усю свою увагу хлопчик зосередив на одній мішені — Вовкові. Він сконструював для нього велику пластмасову посмішку, опустивши автомат так, щоб його не було помітно.

— Потяг Андерса! Все, бляха, добре! Тут і зараз!

Ручка, схожа на велику клямру, стирчала з правого боку локомотива над широкою підніжкою. Скажено посміхаючись і бризкаючи слиною на власне підборіддя, вочевидь божевільний, Вовк схопився за ручку і легко заскочив на локомотив.

— Агов, а де старий? Вовк! Де…

Джек звів «Узі» й вистрелив Вовку в ліве око. Люте помаранчеве сяйво згасло, наче полум’я свічки від сильного вітру. Перевертень, схожий на людину, що робить дуже невдалий стрибок у воду, впав назад з підніжки. Він з гуркотом повалився на землю.

— Джеку! — Річард повернув його до себе. Він виглядав не менш божевільним, ніж Вовк, хіба що його обличчя було викривлене жахом, а не радістю. — Ти мав на увазі мого батька? Мій батько якось до цього причетний?

— Річарде, ти мені віриш?

— Так, але…

— Тоді облишмо це. Облишмо. Зараз це не на часі.

— Але…

— Візьми автомат.

— Джеку…

— Річарде, візьми автомат!

Річард нахилився й підняв «Узі».

— Ненавиджу зброю, — вкотре повторив він.

— Ага, знаю. Мені вона теж не надто до смаку, друже Річі. Але настав час відплати.

6

Тепер потяг наближався до високого частоколу. З-за нього долітали бурмотіння та крики, бадьорі вигуки, мірне плескання, ритмічне гупання ніг у черевиках. Інші звуки було важче ідентифікувати, але вони підказали Джеку, що там відбуваються військові тренування. Відстань від доту до частоколу становила півмилі, і Джек сумнівався, що за гамором хтось почув його постріл. Електричний потяг рухався майже тихо. Вони досі могли розраховувати на ефект несподіванки. Рейки зникали під зачиненими двостулковими воротами в дерев’яній стіні. Джек бачив, як світло пробивається крізь щілини в грубо обтесаних колодах.

— Джеку, тобі краще зменшити швидкість.

До воріт залишалося не більше ніж сто п’ятдесят ярдів. За ними гули голоси.

— Кру-ХООМ! Газ-два! Три-ЧОТИРИ! Кру-ХООМ!

Джек знову подумав про звіролюдей Веллса і здригнувся.

— Не вийде, друзяко. Ми виламаємо ворота. Ти якраз встигнеш проспівати «Рибне привітання».

— Джеку, ти збожеволів!

— Я знаю.

Сотня ярдів. Батареї гуготіли. Блакитна іскра шипіла і стрибала врізнобіч. З обох боків від них тягнулася гола земля. «Ніякої пшениці, — подумав Джек. — Якби Ноель Ковард[245] написав п’єсу про Морґана Слоута, гадаю, він назвав би її “Зогнила душа”».

— Джеку, а раптом цей маленький паршивий потяг зійде з рейок?

— Що ж, гадаю, це можливо, — промовив Джек.

— А що, як він виламає ворота, а там рейки просто… закінчаться?

— Тоді він перевернеться на нас, чи не так?

П’ятдесят ярдів.

— Джеку, ти що, справді втратив здоровий глузд?

— Напевно так. Річарде, зніми свій автомат із запобіжника.

Річард послухався.

Гуркіт… бурчання… крокування людей… скрипіння шкіри… крики… нелюдський волаючий регіт, від якого Річард зіщулився. А тоді Джек помітив в очах друга цілковиту рішучість, що змусила його гордо посміхнутися. Він битиметься зі мною — старий добрий Раціональний Річард, чи ні, але він дійсно битиметься зі мною.

Двадцять п’ять ярдів.

Крики… верески… накази… і жахливий зміїний крик: «ГроооооООООО!» — від якого волосся на потилиці Джека стало дибки.

— Якщо ми звідси виберемося, — сказав Джек. — Я куплю тобі «чілі-дог» у «Дейрі Квіні».

— Я зараз блювону, — прокричав Річард і — дивовижно — зареготав. Цієї миті нездорова жовтизна начебто трохи зійшла з його обличчя.

П’ять ярдів — ворота з товстих колод виглядали міцними, так, дуже міцними, і Джек устиг подумати, що, можливо, він припустився неймовірно жахливої помилки.

— Пригнися, друзяко!

— Не називай мене дру…

Потяг врізався в дерев’яні ворота, кидаючи хлопчиків уперед.

7

Брама і справді була доволі міцною, ізсередини її ще й підперли двома товстими балками. Потяг Морґана не був достатньо потужним, крім того, після тривалої мандрівки через Закляті Землі батареї майже сіли. Зіткнення легко могло скинути його з рейок, і Джек з Річардом загинули б, але ворота мали ахіллесову п’яту. Нові петлі, виготовлені згідно із сучасними американськими технологіями, хоч і замовили, але ще не доправили, а старі залізні петлі розламалися, коли локомотив врізався в браму.

Потяг укотився в табір на швидкості двадцяти п’яти миль на годину, штовхаючи перед собою зірвану браму. По периметру частоколу йшла смуга перешкод, і ворота працювали, як снігоочисник: змітали з дороги тимчасові дерев’яні конструкції, розвертали їх, скручували і перемелювали на друзки.

Вони збили і Вовка, що долав штрафне коло. Його ноги зникли під основою воріт;