Читати книгу - "Метелик"

гирлі Оріноко, — сповідують, самі того не знаючи, гуманістичну філософію, якої так бракує багатьом нашим співвітчизникам. Великий технічний прогрес, бурхливе життя породжують суспільство, яке прагне тільки одного: пошуків нових технічних винаходів, які полегшували б його існування. А користування новими науковими відкриттями нагадує лизання шербету: чим більше смакуєш, тим більшої хочеться втіхи. І боротьба триває далі. Все це вбиває душу, співчуття до ближнього, благородство. Людям бракує часу піклуватися про інших людей, тим більше про правопорушників. А ось у цій глушині навіть власті не такі, як у нас, хоч вони теж відповідають за громадський порядок. Ризикуючи мати великі неприємності, вони довіряють людині, бо, мабуть, вважають: задля порятунку людини варто ризикувати.

Тепер я маю темно-синій костюм. Його мені подарував мій учень, той, що нині полковник. Місяць тому він поїхав до офіцерської школи й успішно склав вступні іспити. Я радий, що бодай трохи допоміг йому своїми уроками. Від’їжджаючи, він подарував мені багато майже нових речей, які виявились якраз на мій зріст. Завдяки капралові національної гвардії Франсіско Болагно я вийду на волю добре одягнений.

Цей старший офіцер, нині полковник національної гвардії, впродовж двадцяти шести років ушановував мене своєю благородною й незмінною дружбою. Йому притаманні справжня чесність, шляхетність і найвищі почуття, які тільки може мати людина. Незважаючи на своє високе становище на військовій ієрархічній драбині, він ніколи не переставав дружити зі мною й допомагати мені чим тільки міг. Я багато в чому зобов’язаний йому, полковникові Франсіско Болгано Утрері.

Так, я все зроблю для того, щоб завжди бути чесною людиною. На шляху здійснення мого наміру є тільки одна перешкода — це те, що я ніколи не працював і нічого не вмію. Але я повинен робити будь-що, аби тільки чесно заробляти собі на хліб. Це буде нелегко, проте я певен, що свого доможуся. Завтра я буду такою самою людиною, як і решта. Ти, прокуроре, програв: я остаточно вирвався зі «шляху занепаду».

В останню ніч своєї одіссеї в’язня я знервований і перевертаюсь у гамаку то на один бік, то на другий. Потім устаю і йду на город, який я так старанно обробляв. Світить місяць, надворі ясно, як удень. Тихо тече річка. Не чути щебету пташок, вони сплять. Небо всіяне зірками, але місяць сяє так яскраво, що треба відвернутися від нього, щоб їх побачити. Перед і мною сельва, серед якої, в розчищеній прогалині, лежить селище Ель-Дорадо. Глибока тиша заспокоює мене.

Я вже виразно уявляю собі те місце, де завтра зійду з човна й ступлю на землю Сімона Болівара, людини, яка визволила цю землю від іспанського ярма й заповіла своїм синам почуття глибокої людяності. Це завдяки їм сьогодні я починаю нове життя.

Мені минає тридцять восьмий рік, я ще молодий. Здоров’я в мене міцне. Я ніколи серйозно не хворів і, гадаю, можу сказати, що залишився психічно нормальним. «Шлях занепаду» не позначився глибоко на моїй душі. Мабуть, тому, що я ніколи не належав йому по-справжньому.

У перші тижні на свободі я повинен буду не тільки знайти якийсь спосіб заробляти собі на хліб, а й підлікувати і прогодувати бідолашного Піколіно. Я взяв на себе велику відповідальність. Хоч Піколіно й буде для мене неабияким тягарем, я виконаю свою обіцянку й залишу цього сердегу аж тоді, коли влаштую його в лікарню.

Чи слід мені повідомити батька, що я на волі? Він уже багато років нічого про мене не знає. Де він тепер? Єдину звістку батько мав про мене тільки тоді, коли до нього навідалися жандарми з приводу однієї з моїх втеч. Ні, з цим не треба поспішати. Я не повинен знов ятрити його рану, яка за стільки років уже загоїлася. Повідомлю його після того, як влаштуюся, залагоджу свої справи. Одне слово, коли зможу написати: «Тату, твій син на волі, він став порядною, чесною людиною. Живе він тепер так і так. Тобі нема чого соромитися за нього. А пишу я тобі, щоб сказати, що завжди люблю тебе».

Йде війна, і хтозна, чи моє рідне село не зайняли боші. А втім, Ардеш не такий уже й важливий департамент у Франції. Може, його окупували не повністю. Що вони там знайдуть, крім каштанів? Так, я напишу додому аж тоді, коли стану гідним того, щоб писати.

Куди мені тепер податися? Поселюся, мабуть, на золотих копальнях у селищі Ель-Кальяо. Побуду там рік, який мені належить прожити в невеликому поселенні. Що ж я робитиму? Ох, не став наперед собі проблем. Там буде видно! Якщо доведеться копати землю, щоб заробити собі на хліб. копай. Передусім треба навчитися жити на волі. Це буде нелегко. Вже тринадцять років, за винятком тих кількох місяців у Джорджтауні, я не працював на себе. Одначе в Джорджтауні я непогано виплутувався із скрути. Тож тепер головне — жити так, щоб ніколи не коїти лиха. Що ж, побачу. Отже, завтра подамся до Ель-Кальяо.

Сьома година ранку. В безхмарному небі сяє тропічне сонце, щебечуть птахи, край города стоять мої друзі й добре поголений, одягнений у чистенький цивільний одяг Піколіно. Здається, все довкола — природа, птахи, люди — радіє і святкує мій вихід на волю. Разом з моїми друзями стоїть і один лейтенант, який проводжатиме нас до селища Ель-Дорадо.

— Обнімімося, — каже Тото. — І скоріше йди. Так буде краще для всіх.

— Прощавайте, любі друзі! Коли проїздитимете через Ель-Кальяо, розшукайте мене. Якщо я матиму власний дім, то він стане й вашим домом.

— Прощавай, Метелику! Щасти тобі!

Ми швидко простуємо на причал і сходимо до човна. Не минає і п’ятнадцяти хвилин, як ми перепливаємо річку.

— Ось вам папери Піколіно. Хай вам щастить, французе! Відтепер ви вільний. Прощавайте.

Не так легко скинути з себе кайдани, які проносив цілих тринадцять років. «Відтепер ви вільний». Лейтенант відвертається. За мною більше не наглядають. Ось і все. Ми хутко йдемо вгору від річки по вкритій рінню дорозі. У нас лише клуночок з трьома сорочками й одними штанами. Я в темно-синьому костюмі, білій сорочці й голубій краватці, що пасує до костюма.

Однак життя, звісно, не перебудуєш так просто, як перешивають гудзик. І хоч нині, через двадцять п’ять років, я венесуельський громадянин, одружений, маю дочку й щасливо живу в Каракасі, проте за ці роки я зазнав ще багато пригод, скуштував чимало успіхів і невдач. І все ж таки я завжди був вільною й чесною людиною. Може, колись я розповім про все це й про