Читати книгу - "Шлях Абая"

на Маркова, він сказав: «Про кого вони говорять, зверніть увагу!» І, помовчавши, додав: «Про Ібрагіма Кунанбайовича». Марков здивувався з того, що робітник, зустрівшись з фурманом, уже з перших слів заговорив про скрутне становище поета. Не розуміючи сам, попросив Девяткіна запам’ятати, про що вони говоритимуть.

Жунус приїхав у місто сьогодні вночі й відразу почув тутешні новини. Проте розмови, які велися про Абая на останньому пікеті, здалися йому незрозумілими: якісь погані люди вчинили замах на Абая. Колись Жунус частенько співав разом з Сеїтом Абаєвих пісень і тепер жадібно розпитував його.

Сеїт почав розповідати про все, що чув сам, і поступово навколо воза Жунуса тісно скупчилися інші фурмани. Прислухаючись до їхньої розмови, Девяткін коротко перекладав усе Маркову. Виявляється, всі вони, окрім Жунуса, були родом не з Семипалатинської області, а здалека, з Шубар-агаша, Аягуза і Копала. Проте, чи то з розповідей Жунуса, чи то з чуток, вони, певно, добре знали Абая.

Сеїт докладно розповів про злодіяння у Кошбіке.

— Абая мордували за те, що він заступався за бідняків Кокена, за добре ім’я простих дехкан. Хотіли навіть убити його, та не вдалося їм довести свою чорну справу до кінця!

Фурмани, обурені, зашуміли:

— От собаки! От звірі!

— Хіба такі кровопивці когось пожаліють!

— Ну, нехай з інших знущаються, але як вони посміли зачепити Абая, безсоромні?!

— Мало того, що ці злодії, пройдисвіти розоряють народ, каравани грабують, будинки підпалюють,— до Абая добралися!

— Як же це вони його? Один він залишався, чи як? Кинули самого, таку прекрасну, душевну людину!

І, приєднуючи свій голос до голосів обурених товаришів, сивобородий, старий фурман здивовано спитав:

— А начальство куди дивилось? Адже Абай поважає російські порядки, чого ж начальство його не охороняє, не береже?

Сеїт заступився за російське начальство:

— Якщо казати по правді, то Абая начальство і врятувало. Сам повітовий послав стражника з рушницею юрбу розганяти. А інакше була б Абаю страшна смерть!

Але тут у розмову встряв Девяткін:

— Ти не знаєш, що говориш, Сеїт. Зовсім не так це було. Хіба повітовий начальник заступився б за таку людину, як Абай Кунанбаєв? Сам народ — ось хто може його захистити! Ти, наприклад…— і він показав на Сеїта,— ти,— ткнув він пальцем у груди Жунуса,— і ще ти,— кивнув вій у бік сивобородого фурмана, а потім широко обвів рукою навколо,— всі ви, увесь народ йому підтримка. Більше за нього заступитися нікому!

Девяткіна слухали з радісним подивом.

— О-о! Правду він каже!

— Справедливі твої слова! В самісіньке око влучив!

Сеїт, подумавши, закінчив:

— Авжеж, вірно: ось ми всі говоримо — кращий з людей, захисник народу. То хто ж народ? Уразбаї, чи що? Тисячу разів запевняв нас Абай, що народ не уразбаї, а прості трудові люди, такі ось, як ми з вами… А коли Абай сказав — значить, так воно і є. І справедливо нас картав Девяткін: ми, народ, за все відповідаємо!

Помітивши, що слухачі прекрасно зрозуміли його скупий натяк і гаряче відгукнулися на нього, Девяткін почав розповідати про те, про се, про свою поїздку, що бачив, що чув в аулах Карашолак, Жалпак, Кенжебай.

— Якось увечері прийшов я у Карашолаку до однієї бабусі. Внук у неї захворів. Землянка у неї бідна, вогка, а в кутку, в темряві, дід стоїть: молиться, плаче, щось приказує. Я думав, він за свого хворого внука молиться, а він, виявляється, почув погану звістку про Абая і от, жаліючи його, плаче.

В іншому аулі Девяткін бачив, як учні у мулли співуче завчали вірші Абая. І ці учні теж тривожилися за поета, жадібно розпитували про нього у свого вчителя, деякі навіть із слізьми на очах.

Розмови про Абая не вщухали ї тоді, коли пасажири пересіли на другий пором. Марков теж розповів про те, як багато доброго він чув про Абая від старих і молодих, коли полював і працював на Іртиші.

Про все, що говорили на поромі люди, Марков розповів Павлову. Незабаром це можна було почути і в місті, і в аулах. Обростаючи новими подробицями, збагачуючись почуттями і думками багатьох людей, ці розповіді ставали печальною, що переходила з уст у вуста, легендою про безневинні страждання народного захисника. Легенду цю розказували і в халупах таких бідних трударів, як Дамежан, і в човні старого Сеїля, і на пристані, і особливо в бараках, де тулилися бездомні вантажники. Робітники таврували ганьбою Абаєвих ворогів, рішуче засуджуючи підлий злочин Уразбая…

Наприкінці зими затонський вантажник Сеїт хворів на тиф, а коли вичуняв, то, як і завжди під час навігації, найнявся вантажити баржі і пароплави. Раніше він міг працювати за двох, але тепер незвичайна сила його підупала. Не було вже колишньої міцності у спині і в руках, а ноги, коли він ніс вантаж, тремтіли і підломлювались.

І без того невеликий заробіток Сеїта став зовсім мізерний. Друзі, товариші, рідні, дружина радили йому поїхати на літо в рідний степ, щоб набратися здоров’я.

Отак і вийшло, що Сеїт через багато років знов опинився в аулі роду Тогалак. Він гостював тут уже місяців зо два, пив кумис, набирався сил. Коли аули знялися з гірських пасовиськ, щоб знову перекочувати на рівнину, він уже досить поздоровшав, на жовто-сірому обличчі знову заграв рум’янець, здоров’я поверталося до нього.

Хоч Сеїт жив у місті бідно, важкою працею заробляючи собі на хліб, проте, коли в його домі з’являвся гість, він, як то кажуть, ставив ребром останню копійку. Він свято додержував звичаю вантажників, щедрих і гостинних бідняків: взимку і влітку степові гості, які приїздили в місто під час забою худоби або ж щоб продати щетину і шерсть, заповнювали будийки й двори затонських робітників.

Під пласким дахом низенького Сеїтового будиночка в затоні постійно гостювали земляки. Інколи люди наїжджали до нього цілим караваном, ледве вміщаючись із своїми верблюдами, саньми, вантажем на його маленькому дворику.

Бувало, Сеїт не мав змоги почастувати їх не тільки м’ясом, ба навіть і хлібом. Але й тоді, позичивши трохи грошенят у сусіда-казаха або ж у росіянина-вантажника, господар гостинно зустрічав і проводжав земляків, а потім з мізерного свого заробітку якось сплачував борг. Але це не засмучувало Сеїта, який мав не тільки могутню силу, але й веселу, широку вдачу.

За таку вдачу і добре серце щиро полюбив Сеїта Дармен. Як і інші робітники затону, Сеїт дуже привітно приймав у себе вправних співаків, домбристів, поетів — Дармена, Альмагамбета, Муха. Дзвінка триструнна семипалатинська домбра висіла в його домі на почесному місці. Якщо дорогі гості довгий час