Читати книгу - "Шлях Абая"

У рідкісні хвилини відпочинку, лежачи на спині і поклавши поперек грудей свою звучну домбру, Сеїт голосно наспівував Абаєві пісні, які були в ту пору на вустах усіх казахів гір і рівнин. Співав Сеїт під свій власний акомпанемент і татарських пісень, мугикаючи якісь мотиви без слів. Відпочиваючи в аулах рідного Тогалака, Сеїт ще радніше наспівував пісень, звеселяючи і забавляючи всіх тих, хто тільки бажав його слухати. Численні бідняки, які приїздили до Сеїта в місто, як у свій власний дім, старалися тепер навперебій віддячити йому за щедру гостинність. Один ставив Сеїту кумис, другий частував його кисляком і ряжанкою, третій різав для нього ягня або козеня. Невтомного співака і непереможного силача Сеїта полюбили всі, і його радо приймали в кожному домі цілої округи.

У тогалаків було мало землі, тому аули їхні стояли тісно один біля одного. З тогалаками були споріднені саки, одне з відгалужень спільного багатолюдного роду, інколи самі назви цих родів вимовлялися: «Сак-Тогалак». Жили вони немовби єдиною сім’єю, в мирі і дружбі. Вони не затівали розбрату, не крали худоби, не влаштовували наскоків, берегли своє чесне ім’я. І хоч у сусідніх сильних родах Есболат і Олжай було чимало баїв-насильників, охочих до суперечок і розбратів,— не так легко було чинити розправу над багатолюдними і дружними родами. Тим-то й уникали заводії зіткнення з сак-тогалаками.

Якось один жигіт-бідняк з роду Есполат, Айса, Сеїтів добрий знайомий, запросив його до себе. Сеїт вирушив в аул Айси, що був неподалік аулу високославного Уразбая. Тут, у домі свого ровесника, він співав і веселився у товаристві наймитів і пастухів. Хоч Сеїт не мав сильного голосу, він співав приємно і м’яко і здавався своїм невимогливим слухачам справжнісіньким артистом. Він зумів захопити їх піснями Абая; з його вуст линули слова, досі не відомі тутешнім чабанам, доярам, табунникам, скотарям. Інколи він співав під звуки домбри, іноді переказував пісні речитативом, і прекрасні вірші журчали, як струминки живого джерела. Ось Абай глузує з волосного управителя, із зажерливого, багатія, викриває їх гострою насмішкою; ось він таврує ганьбою аткамінерів, верховодів ворогуючих груп і родів, нещадно шмагає влучним словом насильників і баламутів. Сеїт співав, викликаючи гарячий відгук у серцях людей, примушуючи їх то плакати, то заходитись веселим сміхом.

Вийшовши прохолодного вечора разом з жигітами на зелений моріжок, Сеїт показав їм і своє молодецтво, і силу в боротьбі. Він поклав на обидві лопатки трьох най-сильніших жигітів роду, спеціально відібраних Айсою для цього змагання. Одного по одному брав їх Сеїт на спину, потім перекидав через плече і шпурляв на землю, ніби шапку, примовляючи: «Ось так вантажники борються!»

Вранці стало відомо, що у колодязь, водою якого користувались усі околишні аули, звечора провалився верблюд. Сеїт з Айсою відразу вирушили на місце події. Колодязь і верблюд належали Уразбаю, а тому його підручний, конокрад Кийким, зігнав жигітів з усіх аулів. Багато чоловіків безтямно метушились і заважали один одному, марно намагаючись витягти з глибокого колодязя важкого старого верблюда. Щоб домогтися успіху, потрібна була не тільки велика сила, але й спритність.

Люди вражено дивились, як Сеїт, вхопивши великого багатопудового верблюда за голову, потягнув його з колодязя; решта витягали його тулуб, підклавши аркани йому під черево. Тепер треба було очистити колодязь, вичерпати з нього всю воду, щоб натекла нова, свіжа. Адже на шляху до осінніх пасовищ не було більше жодної водойми…

Вичерпавши колодязь майже до дна, стомлені люди сіли відпочивати і почали просити Сеїта, щоб він ще раз заспівав пісень і «повчальних слів» Абая, які так сподобались їм напередодні. Сеїта не довелося довго просити, він охоче заспівав вірш Абая «Алистан сермеп». Він то розтягував слова, то переходив на швидку грайливу сиі-вомовку, цілком віддаючись ритмові пісні. Захопившись словами улюбленого поета, Сеїт не помітив, що і жигіти, і старі люди, які стояли навколо нього, раз у раз зніяковіло і трохи злякано позирають убік. Нарешті, відчувши, що люди перестали його слухати, Сеїт прискорив темп і закінчив пісню на різкій високій ноті. Обернувшись туди, куди було звернено всі погляди, він раптом побачив Уразбая, який сидів на ситому білому коні, гнівно втупивши у співака своє єдине око з-під насунутої на самісінькі брови білої заячої шапки.

Уразбай не відповів на привітання Сеїта. Міцно стиснувши нагая у руці, він гнівно крикнув:

— Чиї слова приніс ти, голодранцю, в мій аул?

— Чиї слова я приніс? — не зрозумів запитання Сеїт.— Про що ви говорите, баю?

— Ти що, відмагатися надумав? Я все чув на власні вуха!

Тільки тепер зрозумів Сеїт, що саме мав на увазі Уразбай, і весело розсміявся:

— Он воно що, ви запитуєте про вірші Абая, які я тут співав. То така вже у мене звичка. Я співаю їх в аулі та й у місті згадую частенько. Попросили мене добрі люди, я й заспівав. На те вони й написані, щоб їх співати. Що накажете ще ними робити, добродію ласкавий?

— Ану, спробуй повторити бодай одне слівце! — загрозливо промовив Уразбай.

— Якщо ви просите повторити, повторю.

І Сеїт почав читати напам’ять вірш Абая «Нема дум інших у бая», написаний торік. Сидячи навпочіпки і повернувшись усім своїм могутнім корпусом до Уразбая, Сеїт кидав гнівні слова в обличчя лиходієві, якого зневажали всі чесні люди його народу. Здавалося, сам Абай вклав у руки Сеїта соїл і благословив його на боротьбу.

Багатство пан збира затим,

Щоб ним себе хвалить,

Щоб в очі людям тикать ним,

Щоб їм не дати жить.

Усіх, хто поруч (хоч з крильми!),

Свиня вважа свиньми:

Мовляв, всіх купимо, як їм

Дамо помиїв ми.

Сьогодні совість, розум, честь

Шукать у нас не смій,

Кинь баю золото у гній —

Він буде їсти гній…

Але Сеїт не встиг дочитати вірша — Уразбай накинувся на нього з лайкою.

— Мовчи! Годі! Досить! Ач, який подарунок приготував мені голодранець!

— Аксакале, я тільки повторюю слова поета, а до вас мені й діла нема! — сміливо відповів Сеїт.

Тут Уразбай розлютився ще більше:

— Хоч ти й волоцюга, але волочишся, видно, неспроста! Ось я тобі нагрію чуба зараз за твоє безчинство. Ану, лізь негайно колодязь чистити!

— Ні, аксакале, не буду колодязь чистити. Щоправда, я ходжу по ваших аулах, але в раби до вас не продавався.

— Кажу тобі: спускайся в колодязь! — І Уразбай, впритул під’їхавши до Сеїта, почав тіснити його конем.— Лізь зараз