Читати книгу - "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"

влади, з «енкратичного соціолекту» (у чорновій версії «У пущі» Річард Айрон на заввагу, що бути митцем — значить бути «поганином», відповідає: «Ну, коли так, / То я повік поганином зостанусь, / Хоч би сім раз на день мене хрестили!» — credo, під яким з певністю підписалась би й авторка). Зрозуміло, що єретики не звуть самі себе «єретиками», подібно як партизани не звуть себе «бандитами», і Українчин «неортодоксальний» словник у питаннях релігійних номінацій чи не найкрасномовніше зраджує її дійсні віровизнавчі преференції власне тим, що не є нейтральним, як у типової «вільнодумної інтеліґенції» її доби (навіть у Драгоманова!).

525

Див.: Гейне Г. К истории религии и философии в Германии. — С. 25—34.

526

Взагалі українське інтеліґентське «вільнодумство» XIX ст., поза впливом загальноєвропейських «поступових ідей», на чуттєвому рівні живилося, і навіть чи не насамперед, ще й інстинктивною відразою до «чужої, тільки що не латинської» (М. Драгоманов) московської церкви як імперського інституту. Першим цю відразу відважно озвучив наш найбільш «народно віруючий християнин» Шевченко, — цілком по-протестантському «винісши» Христа за межі церкви («Світе ясний! Світе тихий!..») та оголосивши вотум недовіри «візантійському Саваофу» («Ликері»), і цілий складний та багатофасетний родинний «протестантизм»-«прометеїзм» Драгоманових теж мав за собою цю саму інтенцію: відторгнення «чужих богів» [12, 459] і пошук за «своїми».

527

До речі, саме «підхоплена нитка» української барокової аналогії «Греція—Мала Росія / Рим—Москва» дала змогу Лесі Українці піти в цій драмі далі од Ніцше, подолавши ту «похибку зору», на яку страждала вся тогочасна європейська філософія культури, що накривала була одною шапкою «античности» зарівно Рим і Грецію. Щойно через 5 років після Лесі Українки, 1918 p., О. Шпенґлер у «Занепаді Європи» виправить цю похибку й розведе Грецію й Рим «по різні боки, розвинувши на цьому ґрунті свою засадничу антитезу «культури» й «цивілізації» — живої й органічно-творчої «грецької душі» проти мертвотно-духовбивчого «римського інтелекту». Мовою філософських понять тут концептуалізується та сама опозиція, що в Лесиній драмі раніше озвалася мовою міфа, — опозиція грецької й римської оргій: перша — то діонісійська духовна містерія, жрецем якої є Антей, друга — грубо-тілесне, плотськи-«низове», в бахтінському сенсі, Меценатове «свято соціальности», вияловлене з усякого сакрального смислу. Саме Лесі Українці першій у європейській культурі належить озвучене Шпенґлером відкриття, що «римляни були варварами» і що «вони стоять між еллінською культурою і порожнечею» (Шпенглер О. Закат Европы. — С. 70). Розуміється, Шпенґлер «Оргії» не читав, але збіжність його думки з Українчиною вельми характеристична: на цьому прикладі найкраще видно, як зграбно й ненатужно вписується модерна українська культура в європейський інтелектуальний мейнстрім, коли має за собою відновленою, як до того закликав М. Драгоманов, «свою Європу», — ту, що була «ввірвалась в XVIII ст.»: як, з української позиції, Лесі Українці виявилось видимим те, чого недобачили її німецькі сучасники.

528

Одна з балад цього циклу, «В Цариграді на базарі», була записана Ф. Колессою під час організованої Лесею Українкою фольклорної експедиції на Полтавщину (див.: Балади / Упор. О. І. Дей та А. Ю. Ясенчук. — К.: Дніпро, 1987. — С. 241—242).

529

Богомили вважали Каїна сином Єви від Сатанаїла (а не від Адама, як Авель), і в українському фольклорі ця версія досить поширена (див. про це: Пелешенко Ю. Українська література пізнього середньовіччя. — С. 202—203).

530

Вітчизняна фольклористика вже завважила, що «в сюжетах [баладних. — О. З.] давнішого походження брат — найперший захисник сестри», і що це пов'язано «з родинною традицією, виробленою ще в добу матріархату» (Дей О. У світі народної балади // Балади. — С. 12). Натомість лейтмотив сестри проданої / вигнаної — то вже з пізнішої, патріархатної доби, доби «полювання на відьом» і гонінь на «жіночі єресі».

531

Прикметно, що питання про українські «літературні корені» Лесі Українки вперше порушується тільки 2001 р. (!) — див.: Мороз Л. Традиції української класики у творчості Лесі Українки // Слово і час. — 2001. — № 2. — С. 28—34. Попри кілька вартісних спостережень (напр., що образ Прометея в нашій літературі вперше з'являється не у Шевченка, а в іншого «братчика» — М. Костомарова: отже, це «кирило-мефодіївський» герой?), і попри зовсім слушну постановку самого питання, позиція Л. Мороз вразлива суто методологічно: не розрізняючи в «до-українчиній» літературі множинности традицій, вона не знає, власне, за чим шукати, і тому змушена вдаватися аж до пересмикувань морально сумнівного характеру — на кшталт того, що К. Квітці, який писав про зневагу дружини до І. Карпенка-Карого (покликаючись на цілком конкретні факти), не слід, мовляв, вірити, бо він «міг сплутати І. Карпенка-Карого, наприклад, зі С. Карпенком — драматичним актором і співаком» (?).

532

Така версія навзагал не вибивається з віяла фольклорних інтерпретацій, де також натрапляємо то на корчму як місце змови («Пили турки горілочку, / Пили, пили, підпивали, / А Романа підмовляли»), то на афект як пом'якшувальну обставину злочину («А Роман був запалений»), то на героєве каяття post factum («Прийшов додомочку, склонив головочку: / „Біду, браття, я наробив: продав Оленочку“»), тощо (докладніше див.: Балади. — С. 240—247). Порівняно з фольклором у Старицького тільки сильніше підкреслено залежність героя від лицарських поведінкових норм (його герої також належать до козацької старшини, тобто до «рицерського» стану).

533

Економічним фундаментом, на якому постали братства, було право безмитного медоваріння на храмові свята, — з виручених за «братський канун» коштів початково й складалася громадська скарбниця. Доброчинні внески заможних городян — попервах міщан, а відтак і шляхти — були вже «другою хвилею» інвестицій у братський рух (див.: Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 6. — С. 502—505).

534

Див.: Драй-Хмара М. Літ.-наук. спадщина. — С. 118. Історичним джерелом для Лесі Українки тут мусила слугувати видана 1909 р. праця Ор. Левицького «Черты семейного быта в Юго-Западной России в XVI—XVII ст.». У листі до сестри Ольги від 1.09.1910 p. (NB: «Бояриня» на той час уже була написана) пані Лариса, дякуючи за цю книжку, пише: «вона мені ще потрібна» [12, 317]. Книжка таки знадобилася, просто тема жіночої влади остаточно знайшла собі втілення в іншому матеріалі — не української історії, а іспанського літературного міфа, датованого тим самим XVI ст.

535

Цит. за: Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. — Т. З. — С. 243.

536

Драгоманов М. Чудацькі думки… // Драгоманов М. П. Вибране. — С. 485. К. Квітка згадує, що й Леся Українка «вважала сю постать найсимпатичнішою в нашій історії» (Спогади… — С. 243).

537

Див.: Там само. — С. 311.