Читати книгу - "Острів Смерті"

Останній розділ називається „Пробудження”. Це свого роду алегорія головної теми творчості, власного художнього шляху, які знаходить Сома.

Порівнюючи небо з дзеркалом, що здатне віддзеркалювати й єднати душі живих і мертвих. Сома стверджує, що саме в цьому дзеркалі він бачить зв’язок часів і людську солідарність. Зрозуміти душу мертвих означає усвідомити сенс нашого існування, тому пошуки цього дзеркала і є творчість. „І от у романі, принаймні в моєму, — міркує Сома, — воскресають мертві й живуть своїм щоденним життям. Іншими словами, мій роман — це пошуками мертвих. Точніше в ньому смерть перетворюється в активну силу”.

Цими словами свого героя автор висловив власне розуміння змісту своєї письменницької праці. Водночас у них ми пізнаємо настрій тих, чия молодість минула в задушливий воєнний час.

Для Фукунаги — письменника післявоєнного покоління — життя складається не тільки з живих, а й з мертвих. Вони стоять поряд. У романі „Острів смерті” — постійне звертання до минулого, пам'ять про загиблих. Автор ніби попереджає: той, хто не пам’ятає свого минулого, приречений знову його пережити. Пам’ятати минуле — обов’язок живих перед мертвими. Автор стверджує, що справжній художник повинен створювати життя із смерті (перетворити смерть в активну силу), створити ціле з уламків гармонії, майбутнє з минулого. Внутрішній пафос роману — захист життя на землі.

Фукунага, людина виняткової скромності, у передмові до одного з видань „острова смерті” висловлював побоювання, що читач може заблукати в заплутаних лабіринтах роману. Композиція твору справді надзвичайно складна, проте вона не призводить до розпаду літературної форми, а пам'ять про Хіросіму й розвиток сюжету, хоч і не завжди послідовний, стають провідною ниткою в лабіринтах багатопланового роману.

В „острові смерті” можна виділити шість композиційних частин, які йдуть упереміж. Вони відрізняються одна від одної стилем викладу й навіть системою письма (японці крім кількох тисяч ієрогліфів мають два складових письма — катакану й хірагану): для частини „Внутрішній монолог” автор використовує сувору й урочисту катакану замість звичайної „м'якої” хірагани.

Перша й основна частина роману, через яку проходить головна сюжетна лінія, написана від імені автора, під кутом зору головного героя Канае Соми. Саме в цій частині протікає час людської пам'яті. Кількість дійових осіб у цій частині досить обмежена — молодий редактор Сома, дві дівчини — художниця Мотоко та її подруга Аяко, які займають значне місце в його житті, вдова художника Насімото, її онук Ген-тян, головний редактор та інші працівники видавництва, у якому працює Сома, хазяйка бару „Леда”, де вечорами підробляє Мотоко.

Друга частина — „Внутрішній монолог” — спогади про атомну трагедію Хіросіми, все, що пережила Мотоко. Тут є ще одна дійова особа — „воно”. Зміст цього „воно” не розкривається повністю, це доручається уяві читача. В кінці роману „воно” переростає в непереборну силу, яка вирішує долю Мотоко.

Наступна частина — „День життя одного молодика”. Її герой — дивна особа без імені, дармоїд, що живе на утриманні жінок, уміло користуючись їхніми слабкостями. Можна припустити, що однією з його жертв була Аяко, подруга художниці.

Нарешті, останні три частини є фрагментами роману, який пише Сома. Це свого роду вимисел на тлі інших частин, що становлять реальність роману. Разом з тим за їхніми героями, які позначені ініціалами А., М., К., С., Р., можна розпізнати героїв основної сюжетної лінії — Аяко, Мотоко, „одного молодика” і навіть самого Сому. Кожна з цих частин є, власне, окремою новелою.

Передостанній розділ „Внутрішнього монологу” залишено незаповненим. Такі „пропуски” — одна х характерних рис традиційної японської поетики. Автор „Острова смерті” ніби запрошує читача самому заповнити шляхом асоціативних уявлень „пропущений” розділ про гірку долю Мотоко Моегі. Письменник і читач при цьому виступають в рівних правах. „Порожній” простір у романі Фукунаги є важливою особливістю його творчої манери, зумовленої своєрідністю японського художнього мислення.

Вище вже говорилося про визначеність часових характеристик у романі — основний сюжет розгортається через вісім років після бомбардування Хіросіми, але в романі, який пише молодий редактор Сома, дія відбувається на три роки раніше, у 1950 році.

Молоді хіросімці об'єдналися навколо публіцистичного альманаху „Сатурнієць” (назва — за аналогією до збірки поезій П. Верлена). У кожного з них свій фах, своя лінія життя, але в усіх одна доля — вони пережили атомну трагедію. Пригадаємо, що 1950 рік був роком першого Стокгольмського звернення, яке вимагало заборони атомної зброї. Воно проголошувало, що уряд, який першим застосовує атомну зброю, вважатиметься ворогом людства, а його керівники — воєнними злочинцями.

Стокгольмське звернення викликало широкий відгук в Японії. По суті, воно було поштовхом до формування в Японії анти атомного руху.

Через чотири роки Сполучені Штати випробували водневу бомбу на атолі Бікіні в Тихому океані, і жертвою цього вибуху став екіпаж японського рибальського судна „Щасливий дракон N5”, на яке випав ради активний попіл. Гнів японців був безмежний, рух проти ядерної зброї спалахнув з новою силою, набрав організованої форми.

Учасники альманаху „Сатурнієць” обговорюють Стокгольмське звернення, гаряче сперечаються про майбутнє анти атомного руху. Одні вважають, що всі вони так чи інакше приречені на смерть через променеву хворобу, а решта людей не спроможна зрозуміти їх, навіть уявити пережите ними. Інші виступають за активну боротьбу, щоб більше ніде в світі не повторилася трагедія Хіросіми й Нагасакі.

Студент С. у недалекому минулому був ентузіастом цієї боротьби, але фізичні й моральні страждання надломили його, він швидко охолов до неї. С. вважає, що немає сенсу вести розмови про мир, водити по Хіросімі американських туристів, демонструвати їм ще свіжі сліди атомної катастрофи, запрошувати відвідати атомний госпіталь, де лежать її жертви. Адже один з ядерних маніяків, подібних до Трумена, в будь-який момент може натиснути на кнопку ядерної війни, й тоді навіть судити його не буде кому!

Студент С. Виявився далекоглядним щодо розуміння небезпечних намірів американського президента. Через декілька десятків років стало відомо про його план „Drop shot” — одним коротким ударом розбомбити найбільші міста Радянського Союзу (Москву, Ленінград, Одесу, Владивосток). Але тому плану, на щастя, не судилося збутись — перешкодили страх перед відплатою, тодішня могутність Радянського Союзу, вплив мирних ініціатив, у тому числі й американської громадськості і, якоюсь мірою, антиядерний рух, що розгорнувся в усьому світі. Проте студент С. Дуже помилився в своїх песимістичних прогнозах щодо перспектив руху проти гонки ядерного озброєння. Цей рух зростає з кожним роком, перетворюється в могутню силу, здатну зупинити тих, хто готується розв’язати нову війну. Особливо великого розмаху в усьому світі і, зокрема,