Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ой, на добре учиш!
По сім неділь до помосту
Прикованих мучиш.
Це очевидний слід того, що слідство у мандаторії тривало щонайменше сім тижнів, і стільки ж, у кращому разі, людей тримали прикутими до підлоги. Цього разу мало бути інакше.
Коли з катівні ще долинали стогони зв’язаних на останню ланку, виття битих селян і верески переляканих підлітків, майор-мінер сидів у своїй кімнаті в халаті і курив довгу люльку. Насолоджувався файкою, посміхався до дерев’яної різьбленої бербенички, в якій була контрабандна горілка, дозволена тільки самому мандаторові. Було вже пізно. Огрядний мандатор, впадаючи у солодку втому, захоплено і розчулено глипав на портрет свого цісаря і володаря, який висів на стіні. Цісар дивився з портрета строгим поглядом, і спогади про давні грішки, розпалені цісарським поглядом, мимоволі почали тліти у голові мандатора. Не міг він подивитися цісареві в очі. Щоби вгамувати неприємні думки, почав упівголоса промовляти:
– Найясніший Йосифе, бачиш, що для тебе виробляю? Недобре кажу? Ага – це для держави, такий твій наказ, так то тепер називається – державний інтерес! – крикнув голосно і підвівся. Уява почала змішуватися з дійсністю.
Щоб заспокоїти самого себе, мандатор намагався говорити довірливо й тихо:
– Зневажаєш це людське плем’я? Маєш відразу до цього бидла? І любиш його відшукати – га? Аби сплюнути – що? Ах, тому нам кажеш винюхувати! Усе для держави, – знову викрикнув мандатом, – естатс резон!
Цісар мовчав. Брнека огорнув якийсь дивний неспокій.
– Відгукнися! Не мовчи так страшно. Бо я можу подумати…
Брнек скорчився і схопився з місця. Його пройняла дрож. Загорнувся халатом ще щільніше, бо подумав, що з ним могло би статися, якби цісар розгнівався ще більше. Брр! Але ж він, Брнек, є тільки товстим, нещасним добряком. Ну, що ж? Крапельку тієї втіхи з беребенички. Так, так, той Брнатцік – то фе…
– А я тобі відданий усім, усім – зараз, але чим? Маєстате, безмовний маєстате!
Розчулений, не дивлячись у цісарські очі, відчуваючи, що від почуття страшенної відданості йому аж забило дух, сопучи, він видерся на стіл і, хоч йому заважав живіт, притулився до стіни, намагаючись обняти портрет Найяснішого Пана. Раптом його пронизав строгий погляд. Зіскочив зі столу, немов уражений громом.
– Безмовний маєстат! І він смів пхатися зі своїм черевом, тулитися до маєстату? Такий із нього солдат?
Знов опустив голову, не дивився у панські очі. Поспішно, як по тривозі, знову ковтнув келишок контрабандної. Не знав, чи клякнути, чи вдарити чолом у підлогу. Якийсь короткий жахливий зойк з боку катівні опритомнив його на мить. Ще раз поправив келишком. Зрештою добре придумав. Обернути образ! Перепросити! Поцілувати зі зворотного боку! Може, цим догодить цісареві. Це напевно буде відповідати його ідеї – того – як його там? Державного… Етатс…
Оперезавшись своїм офіцерським палашем із парадною білою кокардою, видряпався на стіл, сопучи, стогнучи. І, повернувши портрет Найяснішого, крикнувши: «Габет Ахт!», – випроставшись, луплячи рукою по золоченому ківері та заспокоєно заплющивши очі, поцілував неясну зворотність Найяснішого.
Потім заснув на столі, ніби згорнений у яблучко, при палаші, з ківером на голові, біля повернутого до стіни портрета. Уві сні побачив, що цісар сам вийшов із картини. Спочатку рушив до нього зворотним боком, потім монарх повернув як належить, обличчям. Мандатор ховав голову, щоб не дивитися в суворі очі. Не бачив лиця цісаря, але потішався, як то завжди всілякі посіпаки:
– Ах! Радіє володар, тішиться справжнім бидляцтвом. Має тоді можливість себе проявити. Може плювати, давати ляпаси, чого ж іще хотіти? Але ж він про право на це нікого не питає. Робить своє і мовчить, отож, – Брнек зиркнув з-під лоба, глипнув одним оком на пана. – Ага!
Тепер цісар дивився з якимось зверхнім задоволенням. Нарешті продемонстрував визнання – за бидляцтво. Віддячився. Міцно, сильно, а водночас урочисто відважив мандаторові ляпас освяченою долонею. Перевертаючись на другий бік і засинаючи глибше, Брнек намагався усвідомити, що сталося. Марив:
– Його Маєстат, Найясніший Пан зволив дати мені по писку… Брнатцік! Герштельт – чуєш? Визнання за пацифікацію… Виконаний той його етатс – дочекався… Подробиці письмово, ордени, спокійне поштове управління на старість літ…
Брнек розчинився у блаженстві сну.
Саме тут треба з жалем визнати, що є на широкому світі справи, яких Андрійко зовсім не розумів. Не розумів, бо не передчував, що його оповіді будуть закарбовані й відбиті на папері, для чужих людей, з чужої кості, чужої крові… Йому тоді здавалося, що всі щирі люди, як він каже – прості, будуть співчувати Дмитрикові і та зневажати мандатора. Натомість у нинішні часи стільки людей стогне по катівнях, а стільки ще буде стогнати багато років, що видно тільки кількісні витрати замучених людей у втратах ворогуючих сил. А про якогось там прикутого до підлоги співака ніхто не буде дбати. Скорше вже хтось зрозуміє Брнека, який хоч і по-п’яному, однак, як то кажуть, закладає державні фундаменти. А що значить якась самотня людина, нехай і замучена, але не причеплена до жодного воза?
Люди, однак, не є поганими. Рештки співчуття, не чужого людській натурі, проявляються і в наші дні, принаймні стосовно тварин. Особливо диких тварин, бо їх уже нема. І хоч мало хто задумується над тим, як тисячі голів худоби щоденно йдуть зі степів на забій, і як усе добре облаштовано, що кожен віл ледь моргне, а вже є консерви, все ж захист того, що вимерло або безсумнівно вимре, часом цікавить голови та серця. Напевно, багатьох іще неодмінно зворушить, коли їм розповісти про впійманого й уярмленого дикого буйвола, про його дикий розпач, про ведмедя у розжарених кліщах, про орла з ланцюгами на ногах.
Погляньмо на Дмитрика, як на звіра з вимираючого роду, на лісове диво старовіку, впіймане і прикуте до клітки. І це відкриє наші серця для оповіді Андрійка.
Тієї дивної літньої ночі Дмитро отримав мольфарську вість, що цісарські знаки вже не з’являться. Він уже точно знав, що старий цісар помер. Плакав на самоті в підвалі, що розбиті великі починання, знищені надії на велику свободу, що і все його життя знищене. Вже тільки висів над ним і над його братством зашморг, а його родам, гірським родам, відкривався морок катівні.
Але він не дасться гайдукам, гицелям. Гайдуцькому роду в болоті лежати, не нашому! Завтра
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз», після закриття браузера.