Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

Думали мовчки, тільки Ґєлета щось муркотів, але й він не випустив і пари з уст.

— То що? — запитав Фока роззираючись.

Заохочений Ґєлета поважно відповів:

— Трунки вишукані, їжа з великого світу, і ми у своїх, у Айзика, не на чужині. Але пхатися до чужих панів? Кому ж це до смаку?

Всі нерухомо мовчали, Айзик щось зметикував, вийшов зі своєї келії і знову припрошував. І відразу ж Мандат міцно затягнувся з горщика. Посміливішав і озвався:

— Пани чи не пани, чужі чи ні, а наш ґазда Фока все знає найкраще: що він, те і ми.

Бурмотіння закружляло довкола столу, а потім злякалося і затихло. Лише Мандат щомиті потягаючи із горщика, говорив все сміливіше:

— Я піду за ґаздою, хоч би коли і куди, радше в ночі, ніж у день, бо дивіться, мій стрій помнєцканий. Скажуть директори і сам їх шіфа: «Це якийсь обдертюх». Але піду і так.

— Я позичу вам новий сердак, — відізвався Лесьо.

Всі голосно засміялися, а Ґєлета насміхався:

— Мандатові лиш на плече вистачить Лесевого сердака, а чим він пузо прикриє?

Сміючись, вони потрохи танули, але ніхто не зголошувався, окрім Ґєлети.

— Делегація? До грошовитих панів? А чи ви знаєте, що такі можуть вам вчудити? Розпишуть вас у газетах по цілому світі, аж до Відня.

— І що з того? — засміявся Мандат.

— Саме це, — тягнув Ґєлета, — сміх! Для чого зв`язуватись?

— Але ж ми газет не читаємо, це не наша проблема, — відповів Мандат.

Фока захищав:

— Ґазда-шеф не така людина, кажуть, що він твердий мовчун, ледве що по слову випустить.

— Га, може він і не такий, — сказав Ґєлета, — але його служба, ті директори, хто ж знає? Я до них приглянувся на Рабинці. Чесали язиками, немов клюски з рота випльовували, а дивилися на нас так, ніби ми ведмеді або диволюди, а вони — ні. І так, без сумніву, про нас напишуть.

— А ви читаєте газети? — запитав Фока.

Ґєлета обурився:

— Нехай мене Бог боронить! Тільки-но мені в вухах зашелестить газета, то вже мені кишки розриває. Але висміяти і зганьбити найлегше. І тільки подумайте, та сама газета кружляє, як мандрівний сокіл. Одного дня в Коломиї і відразу ж у Львові, у Відні і далі у світ. А для чого на нас мають показувати пальцями, та й за що?

Мандат весело махнув рукою, інші захвилювались, щось буркотіли, припинили смакувати, не допивали трунків, лише від молдавського хліба не могли відірватись. Один чи другий так ним напхали щоки, що інші з страху аж витріщили очі. Що це за пухлина? Може вже чорна смерть? Тим щільніше напихали роти. І може це тривало б довго, якби не втрутився Цвилинюк. Він був поважний, але невеселий, промовляв стурбовано:

— До панів, кажете? Не про це ж йдеться. Нам ясенівцям, а мені особливо, пани не в новину. Наші батьки їздили до королів, до пана цісаря і до папи римського також, тільки до головного чорта — ні! Ні за що у світі! Я знаю все, зовсім все про делегації, ген аж з первовіку. Панів я бачив, як трави, як листя, побратимів серед панів теж мав достатньо. Хоч вони по-панському дурні, але що ж вдіяти, не зміниш, такого вже вони роду. Але тут йдеться про те, що ми маємо іти до лютерів, до ще гірших, ніж лютери.

— Ще гірших? — злякався Вітролом, — Та хто ж це?

Цвилинюк вичикав момент і втаємничив дуже повільно:

— Такі, що коли почуєте, то побіліє вам око. Бо лютери однією рукою трохи тримаються хреста, а тамті зреклися хреста, зрадили!

— Хреста??! — видихнув Вітролом.

— Так, — переможно завершив Цвилинюк, — до таких іти юрбою і добровільно — це гріх!

— Гріх, — повторив Вітролом, як тихе відлуння.

Запанувала сувора тиша, гнітюча. Айзик почув тишу, захвилювався. Підійшов до Цвилинюка, припрошував його до їжі, але той вже набундючений, наче й не чув. Попри те Айзик не відходив. І зразу ж Фока відрізав Цвилинюкові:

— А гроші у них брати не гріх?

Цвилинюк безпорадно запищав:

— Ми грошей не робимо, гроші цісарські, нехай пан цісар сам за них перед Богом викручується, бо сам їх запровадив. Ми для них чесно працювали і цього досить. А приятелювати? Боронь Боже!

Фока знову йому відрізав:

— А ви ж самі ходили приятелювати з євреями, з Йосеньком найбільше, навіть розповідали, що він мудріший від священика.

Мандат зареготав:

— Може тепер вже Йосенько навернувся до хреста?

Цвилинюк кинув Айзикові короткий, але вдячний погляд за припрошування і відразу ж почав мужньо оборонятися:

— Мене ніхто не обведе, ані не зажене в козячий ріг. Євреї — це інша справа, вони були ще до нас з первовіку. Вони свої, як Йосенько, як Айзик, сусіди. Віри не нашої, то правда, але не зрадили, ой, ні! Вперто тримаються свого так, як пес, що зубами вхопився за палицю! І за це вони зазнали чимало біди, і ще й тепер мають. Бо такою є божа постанова для них від початку світу, щоб вони були євреями, а для нас — щоб ми були християнами. А ті англікани? Навпаки! Відскочили, стару віру покинули і ще хваляться, що вони християни. Такі часи!

Цвилинюк жалібно зітхнув і відразу ж Вітролом дмухнув міхом на цілу кімнату, і Айзик зітхнув, вторячи йому. І знову Цвилинюк кинув йому вдячний погляд.

Вітролом промовляв, зітхаючи:

— Без хреста? То вони мучаться бідаки, треба б їм якось полегшити долю, піти до них з хрестами.

Бомба бовкнув:

— Ми не від цього, хіба-що священика їм послати.

Цвилинюк роздратувався:

— Мучаться? Чорт у них в кишках мучиться. Священика їм? Вони теж мають якихось священиків, не знаю яких, але добре знаю, що поставлених чортом.

Айзик задля безпеки не повернувся до комірки, надалі стояв сумний над сидячим Цвилинюком, немов доглядав хворого. А Фока запитав Цвилинюка:

— А звідки ви все це знаєте?

— Ти ж знаєш мене не від нині, знаєш, що я на вітер слів не кидаю. Відтоді, відколи то вже ті англікани, що від риби, просиджують у нашого священика! І раз нам захотілося запросити їх на наш храм до церкви, і до хат також. Ми