Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

— Чув, ти перестала розмовляти? Це твоя особиста забаганка чи..? — Сміт обережно посунувся трохи ближче до мене.

Мовчки стенула плечима. А з ким розмовляти? Всі питають мене про однотипні речі. А отже мої відповіді завжди — це рухи голови, без слів.

— Ну що, бешкетниця, ти перевершила всіх... — у тоні Сміта з'явились веселі нотки, він вже був біля мого ліжка. — Чула вже, що тобі єдиній у цій Колонії надана «честь» отримати тавро «Баніт»? — він, напевно, намагався сказати це якомога м'яко, не втрачаючи почуття гумору та весело всміхаючись, але його сіро-блакитні очі віддзеркалили занепокоєння й страх.

«Що?!»

Здивовано підняла брову, дивлячись на нього знизу вгору. Спіймавши розгублений погляд молодого чоловіка, що стояв на межі світла та тіні, я лише зараз побачила, що він втомлений, обличчя, наче зім'яте...

«Мабуть, від безсонних ночей та невиразних образів, що мучать його думки... як і мої… Невідомість присутня в його житті також... А вона завжди виснажує та лякає...»

— Ет! Вони тобі ще не сказали... — голос Сміта здригнувся, нервово відбиваючи рваний ритм мого серця. Відчула його тривогу, його занепокоєння. — Вибач, хотів підбадьорити тебе, але кострубато вийшло... — його слова звучали як ноти мінорного акорду, віддзеркалюючи внутрішній біль. Він потер потилицю, наче силкуючись зібрати розсіяні думки. Потім жестом руки вказав на моє ліве плече.

Я швидким рухом оголила його — там було татуювання... Трикутник, в який вписана літера «Б». Тілом прокотилося тремтіння, а очі застелив туман. Мене занудило. Опустила руку, відчуваючи, як кров пульсує у венах, а кінцівки тремтять. Заскрипіла зубами в безсилій люті.

«Принизити мене на Плацу «міс Піґґі» було мало?»

Хотілося багато про що спитати Сміта, дізнатися останні новини... Мої очі зустріли його... Я відкрила рот, але слова застрягли на губах, немов замерзлі краплі роси. Не вимовивши ні слова, я відвернулась, закривши очі. Всередині все кричало, хотілось плакати, але сліз не було.

— Добре, лялю, відпочивай. Сили тобі точно знадобляться, — відчула в голосі Охоронця дивну турботу, ніби вітер гладив моє волосся. Серце стислося.

«Сили? Так, вони мені точно знадобляться... Але чи вистачить їх, щоб вибратися звідси та продовжити боротьбу, як я й обіцяла сама собі?»

Але уголос я так нічого й не сказала.

***
 

А далі? Сірий монотонний ритм днів, наче старий годинник, відбивався в кутках моєї свідомості. Медики, які приходили з ранковим сонцем, виконували свої обов'язки, ніби роботи на конвеєрі. Безчуттєво, беземоційно, механічно. Охоронці були нічим не краще за медиків, з лицями, які ніби не знали жодної емоції, водили мене коридором до вбиральні чи на якісь процедури.

А загалом я їла, пила та спала... Їжа була несмачна, але я її приймала, як ритуал. Вода — завжди холодна, ніби віддзеркалювала моє внутрішнє відчуження. А сон був моєю втіхою, де я забувала про все, крім темряви. Снів, на щастя, я більше не бачила.

Інколи я лежала горілиць, просто втупившись у стелю, та думала про те, що сталося з моїми друзями, з якими я розділила радість та печаль, світло й тінь... З Тісом, який був моїм найкращім другом на протязі життя... З моїми сусідками по кімнаті та близькими подружками — Бетті та Еббою... З хлопцями, які завжди підіймали мені настрій та знаходили позитив навіть у найтемніші часи — Патріком та Кейлом... З Редом, за яким я сумувала всім серцем... Пригадувала його чарівні смарагдові очі та його незламну віру в справедливість... його внутрішню силу... Те, як він до останнього намагався допомогти мені... Розділив зі мною біль...

Де він тепер? Що з ним? Де вони всі? В мене не було жодної відповіді на ці питання, і тепер всі ці спогади, як і їхні обличчя виглядали віддаленими, як зірки на небі, що вже давно згасли.

Інколи в моїх думках вибухало слово «баніт», і я намагалася пригадати, що означало отримати це тавро.

«Здається, тепер мені майже все заборонено... Всі привілеї я втратила ще до покарання... А тепер що? Невже після отримання статусу «Доросла» я стану вигнанкою? Мені буде заборонено повертатися до Колонії, як іншим Дорослим, у яких після випуску залишається ця привілея? Цікаво, «міс Піґґі» сама це придумала чи все-таки зібрала «народне зібрання»? Вона намагається створити «соціальний остракізм» щодо мене? Хоче змусити відчувати себе нікчемною? Щоб я не мала ні до кого приналежності, осмисленого існування, самоповаги, контролю? Намагається знищити мене як особистість? Гм... Вона робила все це довгими роками тут, а тепер що — намагається вплинути на мою долю та зруйнувати моє життя вже й за межами Колонії? От стерво! За що... За що вона ТАК ненавидить мене? Я не розумію...»

***
 

Одного дня я прокинилась на світанку з дивним передчуттям, ніби ось-ось щось повинно статися. Не рухаючись лежала на твердому ліжку, спостерігаючи, як сонячні промені пробиваючись крізь вікна, розсіюються у блідих променях на стінах та малюють дивні тіні від вітіюватих ґрат. Якщо б не біль, який ще подекуди спалахував моїм тілом та тримав мене в пастці, я відчула б себе в кращому світі. Але тут, в цій медичній камері, я була засуджена до безмовності, спостерігаючи за чарівним світанком, за світом через металеві ґрати та пильне скло.

І тоді він знову з'явився. Сміт. Його обличчя  викликало в мене суміш радості та невизначеного страху. Ми не були близькими друзями, але чомусь між нами був якийсь зв'язок, і це робило моє існування стерпним.

— Лялю, виглядаєш вже краще, він підійшов до ліжка та жестом вказав на подушку. Я насторожилася, але зрозумівши, що він хоче, піднялася на ліктях. — Напевно взялася за розум та почала їсти? — його голос звучав турботливо, але в той же час відбивав нервозність. Охоронець спушив подушку та жестом запропонував знову лягти.