Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

Віллі зітхнув.

— Ай справді, Бене, — озивається. — Хай йому чорт, я зовсім забув про все це.

— Ось чому я кажу, — закінчив Бен Гренджер, — що ніхто не знає, де починається амбіція, а тим більше, де вона кінчається.

Сміливіш[489]

Переклад О. Вишні

Справу про те, де шукати мудрості, серйозно поставлено на порядок денний. Старовинні мудреці втеряли свій авторитет; Платон[490] — латка для дірявих казанів; Арістотель[491] — мрійник; Марк-Аврелій[492] — брехун, на Езопа[493] — Індіана вже забрала собі авторське право; Соломон[494] — дуже вже мудрий, а з Епіклета[495] й списом нічого не виковиряєш.

Доведено, що мурашка, яка протягом багатьох років правила для шкільних хрестоматій за зразок ума й працьовитості, — простісінький метушливий ідіот, і що він ні за що ні про що тратить стільки часу й праці. Сову тепер висвистано. Чотоквайські звичаї втратили свою культурність і чотоквайці почали вже гратись у діяболо. Сивобороді діди являють продавцям патентованих речей до волосся сяйливі свідоцтва. В альманахах, що їх видають щоденні газети, трапляються друкарські помилки. Професори з коледжів поробилися...

Ні, краще не зачіпатимемо осіб...

Од того, що ми сидимо по класах і риємось у різних енциклопедіях та в торішніх театральних афішах, ми не порозумнішаємо. Як сказав поет: “знаття багато, а мудрості нема”. Мудрість — це роса: ми не відчуваємо її, а вона просякає в нас, освіжає нас і допомагає рости нам. Знаття — це сильна струя з води, направлена на нас із шланга. Вона розмиває наші корені.

Так будемо краще набиратися мудрості. Але треба знати, як це робиться. Коли ми знаємо що-небудь, ми це знаєм; але часто ми не досить мудрі для того, щоб бути мудрими, і...

Та краще будемо оповідати далі.

Якось одного разу я знайшов на лавці в маленькім міськім парку десятицентовий щомісячний журнал. Принаймні таку суму він спитав з мене, коли я сів на лавці поруч його. Я не мав сумніву, що в цім цвілім, бруднім і пошматованім журналі були які-небудь погані оповідання. Потім виявилося, що то альбом.

— Я газетний репортер, — сказав я, щоб іспитати його. — Мені доручено описати які-небудь злопригоди тих нещасних, що проводять ночі тут, у парку. Можна поцікавитися, чому ви приписуєте те, що ви спустилися до...

Мене перебив сміх моєї покупки, сміх такий іржавий і невковирний, що я мав певність, що він залунав уперше за кілька днів.

— Ах, ні, ні, — сказав він. — Ви не репортер.

Репортери так не говорять. Вони прикидаються, ніби вони так само з нашого десятка. Я з першого погляду можу взнати репортера. Ми, паркові постояльці, привчаємось добре розумітися на людях. Сидимо ми цілими днями й стежимо за людьми, що повз проходять. Першого — кращого, що пройде повз мою лавку, я можу так угадати, що ви здивуєтесь.

— Ну що, починайте, — сказав я. — Як по-вашому, — хто я?

— Я б сказав, — почав знавець людської природи після непростимого вагання, — що ви... ну, скажемо, брали підряди, або служили в крамниці, або були малярем... Ви присіли в парку, щоб випалити сигару і вирішили втягти мене в маленький вільний монолог. Навіть, ви швидче штукатур або адвокат... Тут, знаєте, ніби темніє... Дружина вам не дозволяє палити вдома.

Я нахмурився.

— Але, якщо розміркувати, як слід, — говорив далі знавець людей, — так я б сказав, що у вас нема й дружини.

— Нема, — сказав я, нетерпляче вдаючи, — нема, нема, нема в мене дружини! Але буде, клянусь Купідоновими стрілами! Коли тільки...

Очевидно, голос у мене зірвавсь і змовк від непевності й відчаю.

— Я бачу, що у вас своя пригода, — сказав брудний бродяга, — зухвало, як мені здалося.

— А ну лиш беріть назад свої десять центів та плетіть своє прядиво. Я сам цікавлюсь горем і радощами невдалих, що проводять свої вечори в парку.

Мене це почало бавити. Я з великою цікавістю подививсь на задрипаного бродягу. У мене справді була своя пригода. Чому б і не розповісти йому. Я її не розповідав нікому зі своїх друзів. Я завжди був замкненою людиною. Це, очевидно, через свою соромливість і вразливість, а, може, й через те й через те разом. І я здивовано внутрішньо усміхнувся, відчувши потребу вилити все оцьому незнайомому мені бродязі.

— Джек, — сказав я.

— Мак, — виправив він.

— Мак, — сказав я, — я розповім вам.

— Дать вам ваші десять центів назад в рахунок авансу? — запитав він.

Я подав йому долар.

— Десять центів, — сказав я, — це платня за те, що я слухав вашу пригоду.

— З погляду щелепів — правильно, — сказав він.

Починайте.

І от, може бути, це здасться неможливим, усім закоханим, що виливають своє горе тільки темній ночі та місяцеві повновидому, — але це так; я вилив свою таємницю перед оцим останнім із людей, що їх можна підозрювати у співчутті закоханим.

Я розповів йому про ті дні, тижні й місяці, що я присвятив їх поклонінню Мільдреді Тельфер. Я говорив про свій відчай, про сумні дні й безсонні ночі, про розбиті надії й упадок духу. Я навіть описав цьому нічному швенді її красу, її чесноти, її становище в суспільстві, розкіш, що оточувала її, як старшу доньку в людей, що належали до старовинного роду, чиї гордощі перебільшили долари міських мільйонщиків.

— Та чого ж ви не підчепите ту леді? — спитав Мак, зсаджуючи мене на землю до звичайної людської мови.

Я пояснив йому, що мої здібності такі невеликі, прибутки такі мізерні, а острах такий великий, що в мене не стало б сміливості заговорити з предметом мого поклоніння. Я сказав йому, що при ній я здібний тільки червоніти й заїкатись, а вона дивиться на мене з чудесною, глумливою посмішкою, що може з глузду мене звести.

— Вона ніби в групі професіоналів? — спитав Мак.

— Родина Тельфер... — почав я з погордою.

— Я хотів сказати, що вона в групі