Читати книгу - "Заручені"

буцімто хтось, такого-то дня, бачив, як на Соборній площі з'явилася запряжена шестернею карета, де, серед інших, сиділа якась поважна особа з похмурим палаючим обличчям, вогненними очима, настовбурченим волоссям і загрозливо стисненими устами. Поки цей хтось уважно розглядав переїжджих, карета спинилась, і кучер запросив його сісти в неї. Від страху той не зміг відмовитися. Довго кружляли вони по місту, врешті висіли біля під'їзду якогось палацу, куди зайшов і він разом з усім товариством. Там він бачив усякі спокуси й жахи: пустелі й сади, печери й зали, де сиділи й радились між собою привиди. Нарешті йому показали велетенські скрині з грошима й сказали, що вій може взяти скільки хоче, проте з однією умовою: йому дадуть невелику посудину з маззю, і він ходитиме по місту й мазатиме стіни будинків. Не давши на це своєї згоди, він миттю опинився на тім самім місці, звідки його було взято. Ця історія, в яку вірили геть усі і яку, за словами Ріпамонті, недостатньо висміяли освічені люди, поширилася по всій Італії і за її межами. В Німеччині її навіть зображено на гравюрі. Курфюрст-архієпископ майнцський ввернувся до кардинала Федеріго з листом, розпитуючи про дивні події в Мілані, про які ходять різні чутки, і дістав відповідь, що все то вигадки.

Рівноцінні, якщо й не в усьому однакові по суті, були також вигадки вчених, і так само нещасливі їхні наслідки. Більшість учених вважали призвісткою і воднораз причиною нещасть появу в 1628 році комети і сполучення Сатурна з Юпітером. «Згадане сполучення,— пише Тадіно,— так явно вказувало на цей 1630 рік, що всякому було зрозуміло». Mortales parat morbos, miranda videntur[169]. Це провіщення, взяте, кажуть, із книги під заголовком «Дзеркало досконалих провіщень», видрукуваної в Туріні 1623 року, переходило від уст до уст. Другу комету, що з'явилась у червні, саме в рік чуми, було сприйнято як нове провіщення, навіть як явний доказ існування мазальників. Вишукували по книжках і, на жаль, знаходили там скільки завгодно прикладів рукодільної чуми, як казали тоді. Цитували Лівія, Таціта, Діона, та що це я кажу — Гомера, Овідія і багатьох інших стародавніх мужів, які розповідали або згадували такі факти. А ще більше було посилань на сучасних письменників. Цитовано сотні різних авторів, які по-вченому трактували або випадково згадували отрути, чари, зілля, порошки. Чезальпіно, Кардано, Гревен, Саліо, Паре, Шенк, Цакіа і, зрештою, фатальний Дельріо (якби слава авторів створювалася на грунті співвідношення добра і зла, породжених їхніми творами, він мав би вважатися одним із найзнаменитіших), той Дельріо, чиї безсонні ночі творчого натхнення коштували життя набагато більшому числу людей, ніж похід якогось конкістадора; той Дельріо, чиї «Магічні дослідження» (стислий нарис того, чим марили в цій галузі люди аж до його часу), ставши найавторитетнішим і найнезаперечнішим джерелом, понад сторіччя правили посібником і могутнім натхненником до «законних» диких розправ, моторошних і довготривалих.

Із вигадок простолюду освічені люди брали те, що не йшло наперекір їх власним поняттям; із вигадок освічених людей простолюд брав те, що міг зрозуміти й що розумів по-своєму; і з усього вкупі утворився велетенський і заплутаний клубок громадського безуму.

Та ще більший подив викликає поведінка лікарів,— я кажу про лікарів, які з самого початку визнавали реальність чуми, і маю на увазі насамперед Тадіно: він її провіщав, бачив її появу, спостерігав, так би мовити, за її послідовним розвитком, пояснював, що це і є чума, і що зараза чіпляється шляхом дотику, і коли з нею не боротися, то вона охопить усю країну,— а потім сам із оцих своїх вражень виводить беззаперечний доказ застосування отруйних і шкідливих мазей; це він, відзначивши стан марення як симптом цієї хвороби у Карло Клоніа, другого чоловіка, померлого в Мілані від чуми, — пізніше на доказ мазання і диявольської змови наводить такий факт: двоє свідків сказали, що чули від свого хворого друга розповідь про те, як одного разу вночі до його кімнати зайшли невідомі люди й запропонували йому зцілення за гроші, якщо тільки він погодиться обмазувати довколишні будинки. Коли ж він відмовився, то вони пішли геть, а після них залишився вовк під ліжком, а на ліжку — три кішки, які й сиділи там, доки настав день.

Якби хтось один молов такі дурниці, то можна було б сказати, що в нього щось негаразд з головою, або, вірніше, й зовсім не варто було б говорити про нього; та оскільки таких було багато, мабуть, навіть геть усі, то це вже стосується історії людського духу і дає привід спостерігати, як стрункий ряд розумних думок може бути розладнаний іншим рядом думок, явно їм протилежних. А втім, цей Тадіно вважався одним із найавторитетніших людей свого часу.

Мураторі та Веррі, два знамениті й заслужені письменники, твердили, що кардинал Федеріго сумнівався в самому факті мазання. Нам хотілося б мати можливість віддати ще більшу хвалу його славній і дорогій пам'яті і показати доброго прелата вищим від більшості його сучасників у цьому, а так само й у багатьох інших відношеннях, та натомість ми змушені знову відзначити, що в його особі ми бачимо приклад згубного впливу загальноприйнятої думки навіть на найблагородніші уми. Нам уже відомо, принаймні зі слів Ріпамонті, що спочатку він справді сумнівався. Згодом він завжди висловлював погляд, що хоч у формуванні громадської думки велику роль зіграли легковір'я, невігластво, страх, бажання знайти собі виправдання в невживанні дійових заходів для боротьби з чумою,— що хоч у всьому цьому багато перебільшення, але водночас усе ж є якась крапелька істини. В Амброзіанській бібліотеці зберігається невеликий, писаний ним власноручно твір а приводу цієї чуми, і така точка зору прохоплюється там досить часто, а в одному місці її висловлено цілком недвозначно. «Панувала думка,— приблизно так каже він,— що ці мазі готувалися в різних місцях і що існувало багато способів їх застосування; деякі з них видаються нам правдоподібними, інші — вигаданими».

Були, між іншим, і такі люди, які аж до самої своєї смерті вважали, що всі ті мазальники — гра уяви. І ми знаємо про це не від них самих, бо нікому не вистачало сміливості відверто висловити погляд, такий протилежний загальновизнаному,— ми знаємо про це від письменників, що висміюють цей погляд, засуджуючи або відкидаючи його як відсталість декотрих осіб, як хибний погляд, що його не наважувалися ставити на відкрите обговорення. Знаємо також від тих, до кого це дійшло в переказах. «Я знайшов у Мілані людей,— каже добряга Мураторі,—