Читати книгу - "Жінка в пісках"

— Мені здається, що навпаки — зерна підозри проростають ще глибше.

— Ні, і свідок того цей документ. Річ, яка тепер грає роль документа. Справжній «Зміст спогадів». І фотографові, і знятому на плівці та подія, напевне, міцно вкарбувалася в пам’ять. Якби ви мали чогось соромитися, то свідомо уникали б такої сцени.

— О, вас голіруч не візьмеш.— Раптом жінка засміялась і долила пива в мою склянку. Я особливо не заперечував, бо на дні його лишилося сантиметрів із п’ять.— Я люблю такі історії... Ладна слухати їх без кінця...

— Які історії?

— В яких, коли їх слухаєш, усе поступово стає навиворіт... Я теж знаю одну таку історію... про брата... Розповісти?

— Якщо встигнете за п’ятнадцять хвилин...

— Брат теж колись по-справжньому кохав. Зрозуміло, дівчину. Казав, що познайомився з нею у студентській організації. Познайомився взимку. Цілу зиму були вони начебто щасливими. Та, коли настало літо, несподівано одного дня кохана йому сказала: «Від тебе тхне котячою сечею. Може б, ти полікувався?»

— Від нього тхнуло потом?

— Брат відразу почав ходити до лікаря. Та коли пройшов півкурсу лікування, виявилося, що воно нічого не дало. Замість того до нього повернулася давня хвороба — женоненависництво. Тож поступово я стала для нього незамінною істотою. Єдиною в світі жінкою, що не була для нього жінкою. Ми справді любили одне одного. Настільки, що навіть дивно, як у нас не завелися діти. Саме тоді з’явився мій чоловік. І він перетворив мене знову в жінку.

— Отже, все-таки вони були суперниками.

— Анітрохи. Брат швидко знайшов з чоловіком спільну мову. Очевидно, вважав за краще бачити мене заміжньою, аніж у дружбі з якою-небудь жінкою.

— Але ж є така річ, як жадоба монопольного володіння.

— На цей випадок у брата був улюблений хлопець.

— Он що!..

— Я по-справжньому любила брата...

— Чого не можете сказати про чоловіка?

— Правду кажучи, чоловік не був таким дволиким, як брат.

— І все ж він перший утік.

— Тому-то мені й страшно.

У глибині жінчиних очей промайнув страх. Колючий страх, схожий на вкритий інеєм дріт, що гуде на вітрі.

— Ви злякалися тому, що подумали про чоловіка, якого тут немає. Натомість уявіть собі, що він десь живе. І тоді відчуєте біль, а не страх.

— Мені все одно...

— Навіть коли уявите собі, що він живе з іншою жінкою?

— Мені все одно, якщо я не розумію, чому його тут немає.

— Сьогоднішні вечірні газети, видно, не сповістили про братову смерть. А то чоловік дізнався б про неї і подзвонив би.

— Ви гадаєте, що брат — причина чоловікової втечі?

— Я на цьому не наполягаю. Бо не бачу в упередженні нічого доброго. Ще донедавна я вважав коробку рекламних сірників некорисним для вас речовим доказом. В ній були сірники з різноколірними головками. Дорожити коробкою і добавляти в неї нові сірники могла тільки людина, яка рідко навідувалася до кав’ярні. Бо інакше вона брала б щоразу нову. Що з цього випливає? По-перше, ваш чоловік рідко виходив з дому. По-друге, його цікавив телефонний номер на етикетці. По-третє, ваш чоловік готувався до таємної розмови по телефону.

— А хіба телефонний номер не можна було занотувати в записнику?

— Коли б щось сталося, записник негайно потрапив би в руки поліції, а от на потерту сірникову коробку ніхто б і не звернув уваги. Однак і цю підозру альбом розвіяв. Мені полегшало. Оскільки ми не маємо права не довіряти клієнтові, я сушив собі голову над тим, навіщо мені втиснули ту кляту коробку. Чудовий зразок упередження. А що якби і ви глянули ширше на стосунки між чоловіком і братом?

— Та це ж ви ставитесь до брата занадто упереджено.

— Гаразд, не будемо більше про нього говорити. Та й мені час виходити. На метро до станції S хвилин із десять ходи, правда?

Жінка опустила голову й тільки два рази поспішно куснула ніготь великого пальця.

— От бачите, хоч це й торішня газета, але в ній така стаття! — Тасіро не спускає з мене очей, що ховаються за товстими скельцями окулярів, і, ледве дочекавшись, поки я сів, простягнув мені клапоть газети.

— Ваша карта-схема виявилася незрозумілою...

— Написано, що зникло безвісти понад вісімдесят тисяч людей. Просто жах! Виходить, випадок із Немуро-саном не можна назвати винятком.

— Ви самі обрали таке місце для зустрічі?

— Ага... Картина начебто постійно міняється... Коли дивлюся, як люди піднімаються й спускаються сходами, мені здається, що нишком стежу за світом із якоїсь невидимої повітряної ями... Мені тут подобається... Люди — цікаві істоти, коли поспішають, не підозрюючи, що за ними спостерігають.

— А все-таки ваша схема неточна. Чотири рази я помилково звертав за ріг, а тому спізнився майже на двадцять хвилин.