Читати книгу - "Звіяні Вітром (том 1)"

- Це все. Але у вас, здається, заведено розбирати догола свої жертви?

- Навіщо? Я повірю вам на слово,- добродушно мовив сержант, ще раз сплюнув і відвернувся.

Скарлет зручніше взяла немовля й заходилася його заспокоювати, тримаючи одну руку під тим місцем, де було заховано гаман і дякуючи Богові за те, що Мелані має дитину, а ця дитина завинута в пелюшки.

Згори чулося гупання чобіт, протестуюче рипіння пересовуваних меблів, дзенькіт розбиваних порцеляни та дзеркал, прокльони, коли нічого путнього не знаходилось. З заднього двору донеслися вигуки: “Перекрий їм дорогу! Не випускай їх!” - і розпачливе кудкудакання курей, крякання качок і гелгіт гусей. Скарлет шарпнулася, як від болю, почувши відчайдушне вищання, раптом обірване пістолетним пострілом: ясно, що це застрелено льоху. Клята Пріссі! Сама втекла, а свиню покинула. Та хоч би поросята вціліли! І взагалі, щоб усі добігли до болота. Але ж нічого не знати.

Вона мов укопана стояла в холі, коли повз неї з криком та лайкою сновигали туди-сюди солдати. Вейд невідчіпно тримався за її поділ. Скарлет відчувала, як він, притиснувшись до неї, тремтить усім тільцем, але не знаходила в собі сили заспокоїти його. Вона не могла й до янкі озватися бодай словом благання, протесту чи гніву. Вона могла тільки дякувати Богові, що в неї не підгинаються коліна і голова не схиляється перед нападниками. Та коли гурт бороданів почав гамірно спускатися вниз, тягнучи хто що запопав і вона побачила в одного з них Чарлзову шаблю, з уст її вихопився крик.

Ця шабля тепер належала Вейдові. Колись вона належала його батькові, і ще раніше - дідові, а ось цього року Скарлет подарувала її на день народження своєму синові. З тієї нагоди вони влаштували невеличку врочистість, і Мелані навіть сплакнула - з гордощів і жалобних згадок,- а потім поцілувала Вейда й сказала, що він повинен вирости мужнім воїном, таким, якими були його батько і його дідусь. Вейд неабияк пишався цим дарунком і часто вилазив на стіл, над яким висіла шабля, щоб погладити її. Скарлет могла мовчки дивитись, як чужі ненависні руки тягнуть з дому речі, що належать їй самій, але не стерпіла, коли вони загребли те, чим пишався її малий синок. Вейд, який, почувши материн крик, визирнув з-за складок сукні, і сам нараз спромігся на голос та відвагу - він схлипнув лунко, показав ручкою на шаблю і закричав:

- Моя!

- Не смійте її брати! ■- хутко заявила Скарлет, і собі простягаючи руку до шаблі.

- Не сміти? А то б чому? - озвався солдатик, що тримав шаблю, і зухвало вишкірився до Скарлет.- Ще й як посмію! Це заколотницька зброя!

- Неправда. Ця шабля з мексиканської війни. Не смійте її забирати. Вона належить моєму синові. Це шабля його діда. О капітане! - звернулась вона до сержанта.- Будь ласка, накажіть йому, щоб вернув мені шаблю!

Сержант, улещений підвищенням у званні, ступнув наперед.

- Ану-но покажи шаблю, Бабе,- сказав він.

Солдатик неохоче простяг її сержантові, зауваживши:

- Вона з золотим руків’ям.

Сержант крутнув шаблю в руці і, коли сонце зблиснуло на ефесі, прочитав вигравіюваний там напис:

- “Полковникові Вільяму Р. Гамільтону. Від офіцерів полку. На знак відваги. Буена-Віста. 1847-й”. Он як, пані,- обернувся він до Скарлет.- Я сам воював під Буена- Вістою.

- Справді? - холодно озвалась вона.

- Атож. Гарячі там були побоїща, мушу вам сказати. У цій війні я не бачив таких, як у тамтій бували. Отже, ця шаблюка дісталась малюкові від діда?

- Так.

- Що ж, хай вона йому й лишається,- вирік сержант, удовольнившись тими коштовностями та дрібничками, які вже встиг загорнути в хустинку.

- Але ж руків’я у неї з щирого золота,- не відступався солдатик.

- Ми залишимо господині цю шаблю на згадку про нас,- осміхнувся сержант.

Скарлет узяла шаблю, навіть не сказавши “Дякую”. Чого вона дякуватиме цим злодюгам, коли вони -вертають те, що їй і належить? Вона притискала шаблю до грудей, а недоросток-кавалерист і далі змагався й сперечався з сер жантом.

- Ну, я ще дамся в пам’ятку цим клятим заколотникам, присяйбі! - вигукнув солдат, коли у сержанта урвався терпець і він наказав підлеглому заткнути пельку й ушитися к бісу. Недоросток подався на дальші пошуки в тильні кімнати, а Скарлет полегшено зітхнула. Про те, щоб спали ти будинок, вони й словом не згадали. І не сказали їй забиратися звідси, поки дім не підпалили. Тож може… може… Солдати почали збиратися в холі - одні верталися з другого поверху, інші з двору.

Ну що там? поцікавився сержант у цих останніх

Одна свиня й кілька курей та качок.

Трохи кукурудзи, ямсу й бобів. Га скажена дівка на коні, мабуть, таки попередила їх.

А що в тебе, рядовий Пол Рівер?

Та майже нічого, серже. Трохи недобірків, та й годі Швидше берімся далі, поки вся околиця не провідала, що ми йдемо.

- А під коптильню заглядали? Звичайно там усе закопують.

У них нема коптильні

А в негритянських хатинах?

І ам сама бавовна. Ми її підпалили.

Скарлет на хвильку пригадалися нескінченні спекотні дні на бавовниковому полі, нестерпний біль у крижах, плечі натерті до саден. І все даремно. Бавовни вже нема.

- Щось у вас не дуже великі статки, пані, га?

- Тут уже бували ваші,- холодно відказала вона.

- Ай правда. Ми були в цих краях у вересні,- сказав один солдат, крутячи щось у пальцях.- Я й забув.

Скарлет побачила, що це в нього золотий наперсток Еллен. Як часто поблискував він на пальці матері, коли вона шила! Наперсток оживив у пам’яті Скарлет болісні згадки про тендітні материні руки. А тепер він лежав на брудній зашкарублій долоні чужинця і невдовзі помандрує кудись на північ, де якась північанка хизуватиметься цією здобиччю. Наперсток Еллен!

Скарлет схилила голову, щоб ворогові не було видно її плачу й сліз, які тихенько скапували на тільце немовляти. Крізь поволоку в очах вона бачила, як солдати рушили до дверей, чула, як сержант лунко й хрипко віддавав команду Вони відходили, і Тара вціліла, але Скарлет майже не ві; чувала від цього радості, пригнічена згадками про Еллен.

Не дуже відлягло їй від серця й тоді, коли побрязкування їхніх шабель та відгомін кінських копит стали поволі даленіти: раптом знесилена й апатична до всього, вона стояла й тільки