Читати книгу - "Американська трагедія"

І знову — проти волі — він спрямував човен до берега. Адже він взяв з собою чемодан, щоб зробити кілька знімків, — і тепер треба запропонувати Роберті зніматися, — можливо, він і сам зніметься — на березі озера і на воді. Отже, коли вона знову ввійде в човен, його чемодан залишиться на берегу, сухий і непошкоджений. І він вийшов на берег і, удаючи, немов шукає особливо мальовничі місця, насправді намагався якнайкраще примітити те дерево, під яким він залишить чемодан до свого повернення. Тепер він має скоро повернутися… скоро… Але вони вже не вийдуть на берег разом. Ніколи! Ніколи! І ця повільність — незважаючи на слова Роберти, що вона стомилася, та й він же думав, що вони повернуться дуже швидко. А тепер, напевно, вже більше, ніж на п’яту. І Клайд запевняє її, що вони зараз попливуть назад: він тільки зніме її ще раз чи два в човні, на фоні цих чудових дерев, і острова, і темної водяної гладіні.

Але його мокрі, нервові руки!

І його темні, вологі, сповнені тривоги очі,— вони дивляться куди завгодно, тільки не на неї.

дається. Тепер… тепер… майже проти його бажання настала вирішальна хвилина — він так довго уникав її… І ніде на березі — ні голосу, ні звуку, ні людської постаті… ні дороги, ні хатини, ні димку. Ось вона — хвилина, підготовлена ним або чимось поза ним, — критична хвилина, яка вирішить його долю; час діяти! Тепер він повинен зробити тільки одне: різко і швидко повернути праворуч або ліворуч… ривком нахилити лівий чи правий борт і перевернути човен; або, якщо це не вдасться, швидко розгойдати його. А якщо Роберта надто голосно кричатиме, треба ударити її фотографічним апаратом або одним з весел, що зараз лежать у човні. Це можна зробити швидко і просто… якби він мав рішучість і мужність. І одразу ж пливти геть… а там — свобода… успіх… і, звичайно, Сондра, і щастя… нове, прекрасне, радісне, ще незвідане життя.

Та чому ж він зволікає?

Що з ним?

Чому він зволікає?

У цей критичний момент, перед лицем надзвичайної, настійної необхідності діяти — раптовий параліч волі, мужності, зненависті і гніву, без яких діяти неможливо. І Роберта з свого місця на кормі дивиться на його обличчя, схвильоване, раптово перекривлене гримасою, але в той же час нерішуче і навіть розгублене… замість злоби, люті, несамовитості, на цьому обличчі відбилося враз збентеження, — воно стало майже безглуздим. На ньому можна було прочитати боротьбу між страхом (реакція при думці про смерть чи нелюдську жорстокість, яка потягне за собою смерть) і диявольською, невгамовною і все ж придушеною жадобою діяти — діяти — діяти. Це було тимчасове заціпеніння, момент рівноваги між двома однаковими владними прагненнями: діяти і не діяти. Зіниці в Клайда розширилися і потемніли; обличчя, і руки, і все тіло конвульсійно стиснулися; його непорушність і психічне заціпеніння ставали дедалі зловіснішими, але, власне, говорили не про жорстоку, сміливу волю до вбивства, а тільки про стовбняк чи судорогу.

І Роберта, враз помітивши, що з Клайдом робиться щось дивне— начебто приступ темного безумства, напружена внутрішня боротьба з самим собою, яка так неймовірно і тяжко суперечила всьому, що їх оточувало, — злякано скрикнула:

— Клайд, Клайд, що ти? Що з тобою? У тебе таке обличчя… ти такий… такий чудний. Я ніколи не бачила тебе таким! Що з тобою?

Вона підвелася і, зігнувшись, дуже повільно і обережно, щоб не хитнути човен, хотіла було добратися до нього, бо здавалося, що він от-от упаде ницьма на дно човна або звалиться за борт. І Клайд миттю відчув усю безмірність своєї невдачі, свого боягузтва і невміння скористатися із зручної нагоди, — і так само раптово його охопила хвиля зненависті не тільки до самого себе, а й до Роберти, за те, що вона — чи саме життя — з такою силою зв'язує і поневолює його. І все ж він боявся діяти… він не хотів… він хотів тільки сказати їй, що ніколи, ніколи не одружиться з нею… ніколи, — навіть якщо вона викаже його, — він не поїде з Лікурга, щоб повінчатися з нею… він кохає Сондру і кохатиме тільки її! Але він не мав сила навіть заговорити. Він був тільки злий і розгублений; люто дивився він на Роберту. І коли вона, присунувшись ближче, спробувала взяти його руку в свої, забрати у нього апарат і покласти на дно човна, Клайд поривчасто відштовхнув її, але й тепер у нього не було іншого наміру, крім одного: врятуватися від неї, від її дотику, її нарікань, її співчуття… її сусідства… Боже!..

І однак він рвонувся з такою силою, що не тільки ударив Роберту по губах, носу і підборіддю апаратом (несвідомо він все ще міцно тримав його в руках), а й відкинув її вбік, на лівий борт, так що човен нахилився і мало не зачерпнув води. Роберта пронизливо скрикнула, — і від болю в розбитому обличчі, і від переляку, що нахилився човен. Вражений цим криком, Клайд скочив і рушив було до неї, почасти для того, щоб допомогти їй, підтримати, почасти — щоб вибачитися за цей ненавмисний удар, — і цим рухом остаточно перевернув човна: і Роберта, і Клайд раптом опинилися у воді. Перекидаючись, човен лівим бортом ударив Роберту по голові саме тоді, коли вона, занурившись на мить у воду, знову з'явилася на поверхні, і Клайд побачив перед собою її обезуміле і перекривлене обличчя. Він уже прийшов до пам'яті. А вона була оглушена, перелякана і нічого не розуміла від болю і безмежного, безумного страху: страшна вода, страшно потонути, страшний цей удар, якого Клайд завдав їй випадково, майже несвідомо…

— Рятуйте! рятуйте!

— О, боже, я потопаю! потопаю! рятуйте!

— Клайд! Клайд!

І раптом голос у його вухах:

«Та адже це… це… Чи не про це ти думав, чи не цього бажав весь час у своєму безвихідному становищі? Ось воно! Всупереч твоїм страхам, твоєму боягузтву, це сталося. Нещасний випадок, твій несподіваний, ненавмисний удар позбавляє тебе від зусилля, якого ти жадав і все ж не насмілився зробити. Невже ж тепер — хоча в цьому зовсім немає потреби, адже це просто нещасний випадок, — ти прийдеш їй на поміч і, отже, знову поринеш у нестямну безвихідь, яка так краяла тебе і від якої ти тепер вільний? Ти можеш врятувати її. Але можеш і не врятувати! Дивися, як вона тріпоче.