Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

брехні про Скарлет та Ешлі, повірив у них і запалився ревнощами? Він і справді виїхав з міста на другий день після скандалу, але... Ні, цього не могло бути. Капітан Батлер завжди раптово вибирався у свої поїздки. Він не міг повірити в плітки. Занадто він розважливий. А якщо це була для нього справжня причина, то чому він не спробував застрелити Ешлі? Чи принаймні не зажадав від нього пояснень?

Ні, цього не могло бути. Просто він п’яний і хворий від переживань, і в голові йому все запаморочилося, як у людини, що марить і снує всякі химери. Чоловіки не такі витривалі у скруті, як жінки. Щось вибило його з колії, може, в нього була якась дрібна сварка зі Скарлет, а зараз він робить з цього бозна-що. Може, деякі з цих жахливих речей, що він каже, і справді були. Але не всі. В усякому разі, таких слів він не міг їй сказати! Жоден чоловік не може сказати такого жінці, коли кохає її так гаряче, як ось він Скарлет. Мелані ніколи не стикалася в живі очі зі злом та жорстокістю, і тепер, коли вперше на її віку це сталося, воно здалося занадто неправдоподібним, щоб можна було в нього повірити. Він просто п’яний і хворий. А хворих дітей треба лагідно заспокоювати.

— Годі-бо, годі! — мовила вона тихо.— Заспокойтеся, прошу вас. Я все розумію.

Він рвучко підвів голову й глянув на неї очима, набряклими кров’ю, і люто скинув з себе її руки.

— Ні, присяйбі, нічого ви не розумієте! Ви не можете зрозуміти! Ви... ви занадто добра, щоб зрозуміти. Ви не вірите мені, але все це правда, і я псяюра. А знаєте, чому я так вчинив? Я ошаленів, я не тямив себе від ревнощів. Їй завжди було байдуже до мене, і я подумав, що зможу зробити так, щоб вона перестала бути байдужою. Але вона як була байдужа, так і лишилася такою. Вона не кохає мене. І ніколи не кохала. Вона кохає...

Його нестямний сп’янілий погляд зустрівся з її поглядом, і він замовк, так і застиг з розтуленим ротом, немов тільки зараз усвідомивши, до кого звертається. Обличчя Мелані було бліде й напружене, а пильно втуплені в нього очі мали вираз погідний і співчутливий — вона рішуче відмовлялася вірити. Якась прозора ніжність проступала в цих карих очах, а невинність у глибині їх була така разюча, що Рет наче дістав ляпаса, і в його затуманеній спиртним голові трохи проясніло, і потік шалених безтямних слів урвався на півслові. Він щось буркнув, одвів очі вбік і швидко закліпав повіками, так ніби вертався до пам’яті.

— Я — потвора,— промурмотів він, знов опускаючи знеможену голову їй на коліна.— Але не така вже безнадійна. І якби я й сказав вам, ви б не повірили, правда ж? Ви занадто добра, щоб мені повірити. До вас я ще ніколи не зустрічав у житті людини, по-справжньому доброї. Ви не повірили б мені, правда ж?

— Ні, не повірила б,— заспокійливо підтвердила Мелані й знову погладила його по голові.— З нею все буде гаразд, заспокойтеся, капітане Батлер! Не плачте. З нею все буде гаразд.

Розділ LVII

Через місяць Рет посадив на потяг до Джонсборо бліду й схудлу жінку. Вейд і Елла, які їхали з нею, були мовчазні й стривожені біля своєї матері з таким непорушним поблідлим обличчям. Малі тулилися до Пріссі, бо навіть своєю дитячою свідомістю вловлювали щось страшнувате в цих холодних відчужених стосунках, що склалися тепер між їхньою матір’ю та вітчимом.

Скарлет, хоч була ще досить слаба, вирішила поїхати на свою батьківщину, до Тари. Вона відчувала, що задихнеться, пробувши в Атланті ще хоч день, коли в голові вирують нескінченні гнітючі думки про безвихідь її становища. Хвора тілом і надломлена душею, вона скидалася на заблукану дитину в моторошному краю, де нема ані одної знайомої признаки, що підказала б їй вихід.

Як ото колись вона втекла з Атланти перед навалою ворожої армії, так і тепер тікала, заганяючи у глиб свідомості всі свої гризоти звичним захисним прийомом: «Не думатиму про це зараз. Я не витримаю, якщо почну думати. Подумаю про це завтра в Тарі. Завтра буде новий день». Їй здавалося, що коли вона вернеться до тиші зелених бавовникових полів у рідній околиці, всі її клопоти відпадуть і вона спроможеться зібрати докупи розпорошені думки, щоб якось жити далі.

Рет стежив за поїздом, поки той зник за обрієм, а на обличчі його проступав вираз гіркої задуми, що аж ніяк не додавав йому привабливості. Тоді зітхнув, відпустив коляску і, сівши верхи на свого коня, подався Плющевою вулицею до будинку Мелані.

Ранок був теплий, і Мелані сиділа на затіненому виноградом ганку, маючи при собі кошик з дірявими шкарпетками. Вона розгубилася і знітилась, коли побачила, що Рет спішився й перекинув віжки через руку чавунного негреняти над хідником. Не бачилися вони сам-на-сам від того страшного дня, коли Скарлет була така хвора, а він такий... ну... такий п’яний. Мелані навіть у думках не хотілося вимовляти цього слова. Протягом того часу, коли Скарлет видужувала, Мелані тільки коли не коли перемовлялася з Ретом словом-другим, і при цьому насилу зважувалась глянути йому у вічі. Він, однак, у таких випадках тримався з нею, як мав звичай, рівно й невимушено, і жодного разу ні поглядом, ні словом не показав, що між ними була якась пригода. Ешлі колись зауважив їй, немов чоловіки часто не пам’ятають, що вони сп’яну кажуть чи роблять, і Мелані подумки благала Бога, щоб цим разом пам’ять таки відмовила капітанові Батлеру. Вона б воліла швидше померти, ніж довідатись, що він пам’ятає про ту свою сповідь. Мелані вкрай збентежилась і зніяковіла, а щоки їй залила густа барва, поки він підходив до будинку. Але, можливо, він прийшов усього тільки попрохати, щоб удень Бо побув з Гарні? Не може ж він виявити таку нетактовність — з’явитись до неї з подякою за те, що вона зробила того дня!

Мелані підвелася назустріч йому, вже не вперше дивуючись, яка легка в нього хода, як на такого рослявого чоловіка.

— Скарлет поїхала?

— Так. У Тарі їй покращає,— відповів він, усміхаючись.— Іноді, здається, вона схожа на гіганта Ангея, що набирається сили, доторкуючись до матері-землі. Скарлет не можна довгий час перебувати далеко від тієї червоної глини, яку вона так любить. Побачити, як