Читати книгу - "Святослав (укр.)"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Але, княже Святославе, що маємо робити ми?.. – запитав Свенелд. – Імператор Іоанн іде з великою силою, кесар Борис з болярами своїми йому допоможуть…
– Так, – згодився князь Святослав, – тепер кесар імператору допоможе… А нам треба подумати, що робити.
Пізно вночі Святослав стояв на березі Дунаю, дивився на небо, де висів срібний серп молодого місяця, на тихі береги, лодії, що вимальовувались на плесі.
Зараз за одну ніч він міг посадити воїв своїх на лодії, спуститись до гирла Дунаю, вийти в море.
Зараз, і також за одну ніч, князь Святослав міг ще з воями своїми переправитись на лодіях через Дунай, вийти на лівий берег і, потопивши лодії, пішо йти до Києва.
Обидва ці шляхи були небезпечні й важкі – у гирлі Дунаю на них вже могли чатувати кораблі ромеїв, по той бік Дунаю в полі їх могли зустріти печеніги. Але хіба вперше боротись руським воям? Головне в тому, що ці шляхи були, ними можна було потрапити на Русь.
Мине короткий час, і цих шляхів не буде. У гирлі Дунаю з’являться кораблі ромеїв, вони підіймуться вище й одріжуть шлях до лівого берега. З гір у долину спустяться легіони імператора Іоанна.
«Так що ж робити?» – думав князь Святослав. І раптом він здригнувся й круто обернувся, бо почув за собою кроки й звуки…
Позад нього стояв воєвода Свенелд, поруч із ним воєводи київські, мужі новгородські, тисяцькі з Переяслава й Родні, воєводи чернігівські й деревські.
– Чому не спите? – запитав князь.
– Не спиться, княже, дивимось навкруг, чуємо Русь.
– Що ви чуєте?
– Кличе Русь, – промовив Свенелд і показав рукою на лівий берег Дунаю.
– Так що ж, піти морем?
– Ні, княже!
– Тоді, може, перейти Дунай і рушити в поле?
– Ні, княже!
– Але в Іоанна війська багато…
– Знаємо…
– А підійдуть кораблі ромеїв – і Дунаю не перейдем.
– Знаємо.
– Так що ж робити? – запитав князь.
– Стояти на місці і берегти честь, княже.
І князь Святослав зрозумів, що в цю ніч думає не тільки він, а вся його дружина. Важко йому, але важко і їм. Вони знають, що сьогодні в них ще є шлях до Русі. Але це не їхній шлях. Бо Русь вміє стояти тільки чолом до ворога, не спиною.
– Отже, не підемо, – сказав Святослав.
– Не підемо, княже, станемо на смерть! – відповіли воєводи.
4
Світ, у якому їм тепер судилося жити, був невеликий.
Город Доростол стояв на правому, високому, березі, майже біля самих його стін повільно котив води широкий у цьому місці Дунай. Вдалині було видно низький лівий берег – спокійну на перший погляд, безмежну рівнину, де зрідка жовтіли кучугури, а до самої води підступали низькорослі, густі, як буває на болотах, ліси.
Але то була не спокійна рівнина. Лівий берег завжди загрожував правому. Там, на болотах і в лісах, час від часу збиралися орди, з високих кучугур вони стежили за правим берегом, підкрадались до плеса і зненацька, темної ночі перепливши Дунай, налітали на придунайські городи і села.
Через це город Доростол і будувався як справжня фортеця. Він стояв на високому скелястому березі, звідки видно було плесо й задунайську рівнину. Зі всіх боків город оточували дерев’яні, складені з городниць стіни, що мали троє воріт – двоє від долини й гір, ще одні – від Дунаю. На стінах день і ніч пильнували дозорці, сторожа ходила й понад берегами.
Звичайно в Доростолі жило небагато людей: кметь із своєю дружиною, боляри, купці, які вели торг на Дунаї, ходили до імперії й далі, посилали в море рибалок, та ще ремісники. Кметеві й болярам належали також і плодючі землі на захід від Доростола й понад берегом. Там жили повинники – їхні парики.
Але в грізні часи, коли з-за Дунаю виривалась якась орда, до города збиралася вся дружина кметя, сюди мчали з усіх усюд зі своїми дружинами боляри, сюди тікали повинники – селяни, різні ремісники, що звичайно жили в хижах і землянках за стінами города, – усі вони знаходили притулок за високими стінами города, брали в руки зброю, опускали мости, замикали ворота, приймали бій.
Тепер сталося, як і в давноминулі часи. Город над Дунаєм, де кожен камінь покроплений був кров’ю, де піски й земля навкруг засіяні були стрілами й людськими кістьми, мусив ще раз рятувати людей від смерті, рятувати й воїв князя Святослава.
Все своє недовге життя князь Святослав діяв як богатир. Коли він бачив, що на Русь насувала чорна хмара, а людям її загрожує небезпека, то кликав дружину свою, попереджав ворога: «Іду на ви!» – і рушав на нього.
Зараз Святослав не міг сказати свого грізного «Іду на ви!» – не він ішов проти ворогів Русі, супроти нього самого підступно виповз з військом своїм із гір імператор ромеїв Іоанн. Він ішов проти Святослава, на воїв його, на Русь.
Князь Святослав знав, що боротьба з Іоанном буде довга й жорстока. Римські імператори вже давно збирали сили й воювали з Руссю, чужою, правда, кров’ю, це вони з давніх часів підбурювали проти Русі хозарів і будували їм фортеці, це вони простягали до Русі свої пазурі з Кліматів, це вони підбивали проти Болгарії Русь, а Болгарію проти Русі, це вони в спину русам насилали печенігів…
Тепер імператор Іоанн сам вів легіони проти Русі. О, як добре відчував Святослав свою помилку під Адріанополем. Тоді, стикнувшись з руськими воями, імператор Іоанн говорив про любов і мир… Ні, не про любов і мир з русами думав тоді він, захоплений зненацька русами. Він зрозумів, що не може їх перемогти, злякався й запропонував Святославу почесний мир…
Почесний мир! Тепер київський князь Святослав бачив, чого вартий мир з імператорами, чого варте їхнє імператорське слово, але зараз вже пізно було про це думати… Зараз йому треба було замикатись у Доростолі й стояти тут на смерть.
Правда, не всі тут, у Болгарії, шукали для себе рятунку в Доростолі. Ще тоді, коли князь Святослав вирушав з воями своїми
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Святослав (укр.)», після закриття браузера.