Читати книгу - "Титан, Теодор Драйзер"

анархісти, соціалісти, прихильники єдиного податку та поборники націоналізації. Нарешті були просто злидарі, і для них Френк із його нечуваним багатством, із його колекцією картин і казковим нью-йоркським палацом, про який розповідали найфантастичніші побрехеньки, був живим прикладом жорстокого та бездушного експлуататора. А час був такий, коли Америкою все ширше та ширше точилася звістка про те, що назрівають фундаментальні політичні й економічні зміни, що залізній тиранії капіталістичних магнатів має прийти на зміну життя вільніше, щасливіше та забезпеченіша для простої людини система. Уже чулися голоси, що ратували за введення в Америці восьмигодинного робочого дня та націоналізацію підприємств громадського користування. А тут могутня трамвайна компанія, яка обслуговує півтора мільйона жителів, обплутала своєю мережею мало не всі вулиці міста та змушувала платити їй данину тих самих простих, небагатих городян, без котрих не було б ні вулиць, ні трамвая, і викачувала з населення таким шляхом від шістнадцяти до вісімнадцяти мільйонів доларів річно.

І при таких колосальних прибутках, репетували часописи, обслуговування — гірше нікуди, вагони, так і дивись, розваляться, в години пік тиснява, сісти ніде. Зробив пересадку — знову плати, а місто не отримує від цих нечуваних прибутків жодного цента! Скромні трударі, читаючи ці викриття при тьмяному світлі газового ріжка у себе на кухні або в убогій вітальні своєї маленької квартирки, відчували, що їх грабують, забирають те, що справедливо мало б належати їм. Це почуття тільки посилювалося, коли вони читали в тій же газеті описи веселого, пишного та безхмарного життя багатіїв.

Але ж усе, здавалося, зводиться до того, щоб змусити Френка Алджернона Ковпервуда виконати свій обов’язок щодо простих людей. Позбавити можливості підкуповувати депутатів. Не дати вирвати концесію на п’ятдесят років. Позбавити його цього привілею, який він уже встиг купити собі в законодавчих зборах штату шляхом розбещення чесних людей! На коліна його! Нехай схилить, нарешті, голову перед силами закону та порядку! Законопроект Мірса — результат зухвалого підкупу. Вони там усі підкуплені — і в законодавчих зборах, і в сенаті. Всі, аж до губернатора штату! (Особи, котрі стверджували це, навіть самі не підозрювали, наскільки близькими вони є до істини.) Ковпервуд — корупціонер, яких ще світ не бачив. Прямих доказів проти нього не було, але всі знали, що це так.

У газетах друкувалися карикатури, що зображували махляра то на капітанському містку піратського судна, котрий віддає своїм матросам наказ потопити інше судно — «Човен народних прав», то у вигляді ґвалтівника і бандита в чорній масці, котрий намагається викрасти у прекрасної діви «Чикаґо» і честь, і гаманець. Чутки про цю боротьбу вже поширилися різними країнами. У Монреалі та Кейптауні, в Буенос-Айресі і Мельбурні, в Лондоні та Парижі преса інформувала своїх читачів про небачене протистояння, що відбувається в Чикаґо. Ім’я Ковпервуда отримало широку популярність по всій Америці і навіть за її межами. Мрія його збулася, хоча і в дещо зміненому силою обставин вигляді.

Між тим місцеві фінансові магнати, котрі надихали ці шалені атаки на Френка, самі злякалися, побачивши на власні очі результати власних зусиль. Правда, їм вдалося, нарешті, рішуче об’єднати громадську думку проти Ковпервуда, але хіба вони самі не отримували таких же колосальних прибутків і не полювали за такими ж привілеями, як він? І ось тепер вони своїми руками вбивають курку, яка несла їм золоті яйця. Гекелмаєр, Готлеб, Фішел та інші могутні капіталісти східних штатів, котрі стояли на чолі трансконтинентальних залізничних компаній, міжнародних банкірських домів та інших найбільших підприємств країни, були вражені: як могли часописи й усі ці супротивники Ковпервуда в Чикаґо так знахабніти? Де ж повага до капіталу? Невже вони там не знають, що довготермінові концесії — основа основ капіталістичного процвітання? Якщо не покласти цьому край, ідеї, що стали проповідуватися в Чикаґо, поширяться і на інші міста. Америка, так і дивись, стане країною антикапіталістичною, соціалістичною. Чого доброго, вони ще всерйоз задумають все передати народу — і що тоді?

— Усі вони там, у Чикаґо, поводяться занадто нерозумно, — зауважив якось пан Гекелмаєр пану Фішелу, представнику банкірського дому «Фішел, Стоун і Сімонс». — Не бачу, чим пан Ковпервуд відрізняється від інших підприємців. Мені здається, що він — чоловік позитивний та енергійний. Усі його підприємства дають прибутки. Кращого застосування для капіталу, ніж «Північна» та «Західна» компанії чиказьких міських залізниць, і не знайдеш. Вважаю, що варто було б злити всі чиказькі міські залізниці в одну компанію і на чолі її поставити пана Ковпервуда. Він зможе задовольнити вкладників. Як видно, він розуміється на міському залізничному транспорті.

— Уявіть, що я й сам уже про це думав, — відказав пан Фішел, такий же сивий і солідний, як Гекелмаєр. Він, мабуть, цілком поділяв точку зору колеги. — Треба покласти край цій гризні. Вона дуже шкодить діловим операціям! Дуже! Варто цій нісенітниці поширитися — маю на увазі балаканину про націоналізацію тощо, — і спробуйте тоді заткнути галасунам пельку. Навіть зараз уже справа зайшла задалеко.

Пан Фішел був збитий і круглий — зовсім як пан Гекелмаєр, тільки зменшений до мініатюрних розмірів. Часом здавалося, що це навіть не людина, а ходяча математична формула і під його черепною коробкою знаходять собі місце лише фінансові комбінації та рівняння другого, третього та четвертого порядків.

І ось справи набувають абсолютно нових обертів. Запалення легенів раптово зводить у могилу пана Тімоті Арніла, а всі його акції «Південних доріг» переходять у спадок його старшому синові — Едварду Арнілу. Пан Фішел і пан Гекелмаєр спочатку через своїх довірених осіб, а потім і особисто обходжують пана Меррила з метою схилити його на бік пана Ковпервуда. Адже йдеться насамперед про прибутки, кажуть вони, про те, що чиказькі міські залізниці під сприятливим керівництвом пана Ковпервуда дають набагато вищі прибутки, ніж під егідою пана Шрайхарта. Водночас пан Фішел бажає вколошкати соціалістичних баламутів. Того ж бажає тепер і пан Меррил. Слідом за цим пан Гекелмаєр починає обробляти пана Едварда Арніла, котрий наразі ще не такий сильний, як був його батько, але котрому пристрасно хочеться досягти такої ж могутності. Тут з’ясовується, як це не дивно, що пан Едвард Арніл певною мірою вважає себе навіть шанувальником пана Ковпервуда й уже принаймні не бачить жодної користі в тій політиці, яка може призвести тільки до муніципалізації міських залізниць. Тепер пан Меррил, на прохання пана Фішела, приступає до пана Генда.

— Ні, ні, ще раз ні! — заявляє пан Генд. — Ніколи!

Тоді за пана Генда береться сам