Читати книгу - "Вибрані твори"

Хоча в Олени все був усміх на тім личку, подібнім до облич козацьких донь і жон, Теліга у журбі не тільки вдень, а й внічку, утерши сльози з віч, спімнувши привид, сон, гляділа в далечінь, засмучено, мрійливо, за овид, гори, доли, й дивлячись на Схід, аж за границю, думала вона тужливо: — Ген, тамки, рідний край, там нарід мій і рід. Ні втіхи юності, забави дівування, труди, краса весни, ні музики тон, чар не втихомирили терпіння, мук вигнання, й поетці кожний день був, мов хреста тягар. Коли заграли знов у всіх краях канони й страшний пожар війни і спалахнув, горів, біль, туга повели Телігу за кордони, на Україну, й там — у хутірець батьків. Тремтіли перли сліз утіхи привітання в очах її, коли поетка по літах журби, і туги, та смутку, і вигнання побачила Дніпро й сільце на берегах. Теліги радощі змінились в пекло муки, коли до міст, до сіл у грізний час війни, немов жадібні жиру і голодні круки, зліталися, ішли займанці з чужини. На Схід ішли війська німецькі у поході, щоби на Гітлера-провідника наказ ізгнобити вільні племена і народи, над ними панувать від Альп аж по Кавказ. Побореним, слабим — усе неволя, горе, І переможець горе й рабство теж приніс! Від Тиси по Кубань, по Дон і Чорне море кров ріками плила, лились потоки сліз. У тюрмах, таборах кожнісінької днини вмирали України дочки і сини або напасникам давали дар данини, для них зоравши і засіявши лани. Коли у спаленій оселі на руїні помер повішений на дубі бойовик, тоді в палкій душі поетки-героїні зродився бунт і гнів, озвавсь одчаю крик: — Той згине, хто не міг убити гадів, зміїв оборонятися від вовчої тічні! Любити ближнього жіноче серце вміє, та ворога любить жінки не вміють, ні!