Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Айзек відчув подих вітру на щоці, деревину під собою. Він прокинувся й розплющив очі.
Боліла голова. Чоловік глянув угору. Голова захиталася, знову звикаючи до ваги все ще налупленого шолома. Дзеркала якимось дивом уціліли.
Він лежав у снопі місячного сяйва на якомусь запилюженому горищі. Крізь щілини в підлозі й стінах проникали поодинокі відзвуки.
Дерхан із Яґареком поволі спиналися на лікті, трусили головами. Дерхан умить потяглася руками й обмацала скроні. Її єдине вухо було на місці.
Ткач бовванів у кінці кімнати. Він ступив крок уперед, і позаду показався вартовий. Того, здавалося, спаралізувало. Він сидів, зіпершись на стіну, й тихо дрижав. Гладенька пластина, що закривала обличчя, сиділа косо й майже звалилася з голови. Зброя лежала на колінах. Забачивши її, Айзек від подиву вибалушив очі.
Вона була скляна. Бездоганна й абсолютно непридатна модель кременівки.
...ЦЕ ПЕВНО БУДЕ ДОМІВКОЮ ДЛЯ КРИЛАТОГО ВТІКАЧА... — тихо наспівував Ткач. Він знову лунав приглушено, немов сили покинули його після подорожі крізь площини павутиння.
...ПОДИВІТЬСЯ НА МОГО ДЗЕРКАЛЬНОГО ЧОЛОВІКА ТОВАРИША ПО ІГРИЩАХ МОГО ДРУГА... — шепотів павук. — ...МИ ВБ’ЄМО ЧАС ЦЕ МІСЦЕ ВІДПОЧИНКУ НЕТЛІ-ВАМПІРА САМЕ ТУТ ВОНА ЗГОРТАЄ СВОЇ КРИЛА І ХОВАЄТЬСЯ ЩОБ ЗНОВУ ЇСТИ Я ЗІГРАЮ В ХРЕСТИКИ-НУЛИКИ З МОЇМ СОЛДАТИКОМ...
Він відійшов у куток і, різко смикнувшись, всівся на підлогу. Одна з рук-ножів блискала, мов електричний заряд, та з неймовірною спритністю шкрябала на дошках перед напівпритомним офіцером табличку три на три.
Ткач вирізав хрестика в кутику, а відтак посидів та щось тихенько собі пошепотів.
Айзек з Дерхан і Яґареком підсунулися в центр кімнати.
— Я думав, він нас забере, — пробурмотів Айзек. — А він ішов по сліду довбаної нетлі... Вона десь тут...
— Ми повинні її зловити, — прошепотіла Дерхан похмуро. — Ми майже всіх переловили. Треба покінчити з цим.
— З чим? — прошипів Айзек. — У нас, крім цих сраних шоломів, нічого не лишилося. Ми навіть не знаємо, де вона в біса є...
— Будемо просити про допомогу Ткача, — відповіла Дерхан.
Усі спроби були даремні. Велетенський павук взагалі не звертав на них уваги, мурмотав собі щось і завмирав, немов терпляче чекав, доки отетерілий вартовий поставить нулик. Айзек з Дерхан і Яґареком благали про допомогу, але для нього їх ніби не існувало. Розчаровані, товариші відійшли геть.
— Треба вибиратися звідси, — раптом сказала Дерхан.
Айзек зустрів її погляд. Повільно кивнув. Потім підійшов до вікна й визирнув надвір.
— Не можу розгледіти, де ми, — врешті промовив він. — Якісь вулиці.
Він огледівся в пошуках хоч якогось орієнтиру. Зайшовши назад у кімнату, похитав головою.
— Маєш рацію, Ді. Треба вшиватися.
Яґарек безгучно ступнув з маленької кімнатки в тьмяно освітлений коридор. Ретельно обзирнувся.
Стіна ліворуч похило вростала в дах. Праворуч вузький прохід розбивало двоє дверей, далі коридор повертав праворуч і ховався в імлі.
Яґарек припав до землі. Він повільно, не обертаючись назад, поманив рукою Айзека з Дерхан, і ті поволі пішли слідом. Вони несли пістолети, заряджені останньою жменею сирого й ненадійного пороху, й цілились кудись у темряву.
Вони чекали, доки Яґарек ступить кілька кроків, і непевною сторожкою ходою йшли услід.
Яґарек зупинився біля перших дверей і припав до деревини пернатою головою. Почекав хвильку й нестерпно повільно пхнув їх. Підповзли Дерхан із Айзеком та зазирнули в неосвітлену комору.
— Є щось корисне? — шепнув Айзек.
На полицях, окрім пустих запилюжених сулій та древніх протрухлих щіток, нічого не було.
Біля других дверей Яґарек махнув Айзеку і Дерхан не ворушитися та знову наставив вуха. Цього разу він прислухався набагато довше. Двері були зачинені на декілька засувів, і ґаруда трохи поморочився з простенькими защіпками. Там ще теліпався товстий навісний замок, але він був відкритий, так ніби з кімнати щойно вийшли. Яґарек повільно пхнув двері. Він просунув голову в щілину й так завмер підозріло надовго.
Відсунувшись, повернувся до них і стиха гукнув:
— Айзеку, тобі варто зайти.
Айзек спохмурнів і ступив уперед, серце шалено застукотіло.
«Що там? — подумав він. — Що відбувається?» І тут-таки голос у найпотаємнішому закапелку розуму підказав йому, що там на нього чекає, та чоловік його майже не чув, не слухав, не хотів вірити.
Він проштовхнувся повз Яґарека й нерішуче зайшов у кімнату.
Велике прямокутне горище підсвічували три гасові лампи й тонкі пасма газового світла, що проникало з вулиці крізь брудне забите віконце. Підлогу встеляли металеві деталі й усіляке сміття. Стояв тяжкий сопух.
Айзек лише мазнув поглядом по всьому цьому.
У тьмяному кутку, повернувшись спиною до неймовірної покрученої статуї, стояла навколішки й слухняно жувала Лін.
Айзек закричав.
Це було звіряче ревіння, воно росло, набирало моці, Яґарек шикнув на нього, але той не зважав.
Лін сполохано повернулася на звук. Побачивши Айзека, затремтіла всім тілом.
Він, спотикаючись, побіг до неї; плакав, угледівши її саму, її червонясту шкіру й голову-скарабея. Наблизившись, він знову заголосив від болю, коли побачив, що з нею зробили.
Її тіло вкривали синці, опіки, подряпини й рубці від звірячого насилля й знущань. Її били по спині. Зі сорочки лишилося саме дрантя. Груди були посмуговані тонкими перехресними шрамами. Страшні синці квітли на животі й стегнах.
Однак саме від вигляду голови чоловік ледь не збожеволів.
Їй відтяли крильця — він це знав з конверта, в якому їх послали, але бачити це... Бачити, як крихітні рвані обрубочки тріпочуть від хвилювання... Панцир побитий і подекуди відігнутий, зісподу виднілася ніжна плоть, порізана й укрита струпами. Одне з фасеткових очей було зморщене й невидюще. Середню ніжку справа й задню зліва вирвали із суглобів.
Айзек упав перед нею навколішки й притис до себе. Вона стала така худенька... така маленька, понівечена й зламана. Торкалася до нього й дрижала. Усе тіло її скам’яніло, неначе вона не могла повірити, що він справжній. Ніби його могли забрати від неї, аби ще додатково познущатися.
Айзек стискав Лін в обіймах і плакав. Під шкірою проступали її тоненькі кістки.
— Я прийшов би, — простогнав він крізь сльози муки й радості. — Я прийшов би, але ж думав, що ти мертва...
Вона відсунулася геть трошки, аби могти жестикулювати.
«Чекала тебе, люблю тебе, — плутано говорила Лін знаками, — допоможи, врятуй, забери мене звідси, він не міг дозволити мені померти,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю», після закриття браузера.