Читати книгу - "Примхлива мрія, Agrafena"

Тому, коли Ольга вчора зі страхом запитала, як можна звикнути спілкуватися з вовками й не боятися їх, я, смиренно опустивши очі, поцікавилася:

– Ось і розкажи, як тобі вдалося майже два роки дружити з однією особою з цього племені й жодного разу її не злякатися?

– Віка! – відсахнулася від несподіванки подруга. – Ти хочеш сказати, що ти теж...?

– Ага, і я, – підтвердила спокійно. – Щоправда, наполовину. Мати моя – теж не зовсім звичайна людина. Точніше, зовсім незвичайна. Вона з того ж клану, що й Павло. То ти тепер боятимешся мене?

– Ти зовсім з глузду з'їхала! – обурилася Льолька. – Ти моя подруга і набагато краща за багатьох людей! Але цей чоловік... – застогнала вона, схопившись за голову, – не знаю... Вірніше, знаю. Він мені дуже сподобався, але як згадаю що у нього зуби...

– У тебе ж теж є зуби, то що з того?

– Тобі смішно? – насупилася Гуторіна. – А я навіть не можу уявити, як буду цілуватися з незнайомцем. Він же, мабуть, цього захоче.

– Не думаю, що зараз Слая турбує саме це. Зараз він тільки й чекає, як би тебе швидше в ліжко затягнути.

– О!

– Ось тобі й "О"!

– Все! Досить про це! Мені треба подумати.

– Думай, подружко, думай. Саме тому, твоєї пари зараз тут немає. Щоб дати тобі час прийти до тями та все обміркувати. Бо перше бажання перевертня, якщо він знайде свою суджену – одразу ж привласнити її.

На цьому наша розмова вчора закінчилася. Тепер Ольга думає, як їй жити далі.

Сьогодні Гуторіна прибігла до мене з самого ранку, щоби допомогти одягнутися та морально підтримати. Я ще вчора попросила, щоб, поки я наряджаюся, ніхто, крім подруги, в нашу з Павлом спальню не заходив.

І зараз ми з Льолькою були лише вдвох. Батьки майже чоловіка збиралися у своїй кімнаті. А Рід, щоб дотриматись хоч деяких умовностей, цієї ночі ночував у Матвія. Разом із ним наречений збирався приїхати, щоб забрати нас з Ольгою та Анастасію з Герасимом.

Зіна і Тіна повинні підійти прямо до РАГСу, туди ж приїдуть тато з Оксаною. Ось і всі наші гості. Далі було заплановано повним складом їхати до ресторану, назву якого Анастасія та тато тримали від мене у секреті.

Але прямо зараз, я заміж уже не хотіла.

Грюкнули двері, що відчинилися на всю ширину, і в спальню увірвався мій, поки що незаконний, чоловік.

– Люба, – стурбовано вигукнув він, підлітаючи до мене, – що сталося?

– Я почекаю внизу, – Ольга миттю вислизнула з кімнати й зачинила за собою двері.

– Нічого страшного, – буркнула я, намагаючись не зустрічатися з хлопцем поглядом. Як він відреагує на мою новину, я не знала, тому проковтнула слину, набираючись сміливості, й видала: – Мене нудить!

– Віка! – гаркнув неврівноважений перевертень. – Ти знову? Ось тільки спробуй знову сказати, що від мене!

– А від кого ж? – обурено сказала я, сердито ткнувши під ніс ошелешеному Ріду, тест на вагітність.

У кімнаті запанувала тиша. Я знаю, що Павло хоче дітей, але, можливо, у майбутньому, а не зараз. Бо чому ж він мовчить, ніби води в рот набрав, тільки вражено кліпає очима?

– Кохана моя, – нарешті прошепотів він, – це те, що я думаю? Ти вагітна?

– Як бачиш, – підтвердила я, опустивши голову.

– Слава богам і первородній матері-вовчиці! – вигукнув Павло, потім тривожно зазирнув мені в очі: – Ти засмучена. Ти не хочеш дитину?

– Паш, ти не зрозумів? – вимучено посміхнулася я. – Мене нудить. Я ніколи не була вагітною й не знаю, що робити. А якщо стане погано в РАГСі чи ресторані? Не хочу зганьбитися перед усім містом. А може, я ще й зомлію? Кажуть, таке буває.

Нарідіс присів біля мене, розстебнув ґудзики на халаті й торкнувся губами мого живота. Потім легенько потерся щокою й підняв блискучі очі до мене.

– Дитинко, – від хвилювання голос чоловіка охрип і ледь помітно тремтів, – дякую.

– Ти справді радий? – я опустила руку на його голову та почала машинально перебирати його м'яке волосся.

– Ти зробила мене найщасливішим вовком у всьому Всесвіті, – ніжно прошепотів Павло, вкриваючи мій живіт легкими й невагомими поцілунками, де щойно зародилася іскорка нового життя.

– Паш, – трохи засмучено запитала я, – а як же з весіллям?

Не встигла й зрозуміти, що відбувається, як вже була на руках у Павла, який, обережно притискаючи мене до своїх грудей, вибіг зі спальні та помчав коридором.

Запитати, куди він мене несе, не встигла. Перевертень ударом ноги відчинив двері до батьківської кімнати й з гордістю посадив мене на стіл у центрі.

– Нарідіс! Що ти твориш? – здивовано запитав Гарес, поглядаючи на створений натюрморт.

– Батьку, мамо, – щасливо посміхнувся Павло, ніжно тримаючи мене за руку, – це – майбутня мати моїх дітей!

– Синку, – засміялася Анастасія, – ми ж, начебто, вже знаємо це.

– Не можете ви знати, – заперечив Павло. – Мені самому тільки зараз стало відомо.

Поки я намагалася непомітно застебнути ґудзики, трохи відволіклася. Підняла очі і побачила перед собою лише свекруху, по щоках якої текли сльози. Свекор тихенько зник. Ех, чоловіки! Як тільки проблеми з'являються, так їх удень з каганцем не знайдеш.

Поки Анастасія сміялася і плакала, обіймала мене й щось бажала, я дякувала та весь час намагалася злізти зі столу. Мені було трохи ніяково від цієї суєти навколо мене. Але Павло уважно стежив і вчасно припиняв мої бунтарські спроби.

Раптом двері відчинилися, і Гарес вштовхнув всередину дуже войовничо налаштованого Стена. Розпатланий і розхристаний лікар впевнено рушив у мій бік, розмахуючи знайомою коричневою сумкою. Він прилаштував її поруч зі мною, витяг колбу з якимось рожевим зіллям, але мені не запропонував, а просто поставив на стіл біля свого саквояжу.

Потім він дістав звідти незнайомий апарат, розміром з Велику Енциклопедію. Наступної миті я охнула від несподіванки, коли Стен швидко прикріпив проводок від загадкового механізму до моєї руки, і я отримала відчутний розряд у великий палець. Далі лікар витяг із сумки круглу синю пластину і озирнувся на глядачів: