Читати книгу - "Пожежник"

— І що тепер? — запитала Рене.

— Схоже, мусимо вдягнутися, — відповіла Гарпер. — Будь ласкава, знайди мені плащ. Самотужки я туди вилазити боюсь.

За десять хвилин вони вже знову прямували дорогою, усі зодягнуті в жовтогарячі дощовики та рукавиці, які сигналізували, що всі вони заражені. Надягати плащ на Пожежника вони навіть пробувати не стали, просто вкрили ним Джонові груди.

Ставок, який вони угледіли крізь дерева, виявився ще тим бридким видовищем. На камінні край води гнила маса мертвої риби, а мілину вкрила плаваюча ковдра попелу. Середина ставка, втім, була чиста. Уздовж берега тягнулися порожні неушкоджені котеджі, вочевидь зведені ще до того, як забудовники почали зважати на відступ від поверхні води. На кожних передніх дверях висіли поприбивані оголошення, а під ними ще чорні символи біонебезпеки.

— Стривайте, — промовила Гарпер і залишила їх чекати на дорозі.

Вона збігла сходами першого котеджу і прочитала оголошення.

Цей будинок було призначено тимчасовим нічним притулком для хворих на Draco Incendia Trychophyton, також відомим під назвою «драконяча луска». Якщо ви здорові, НЕ ЗАХОДЬТЕ.

НЕ пийте воду і НЕ користуйтеся туалетами. У холодильнику є пляшки з водою та консерви. НЕ беріть більше, ніж потребуєте. У ЖОДНОМУ РАЗІ не затримуйтеся. Відвідувачі мусять залишити житло за 12 годин. За помешканням ведуть СПОСТЕРЕЖЕННЯ місцеві правоохоронці.

ПОСТІЙНО носіть захисний жовтий одяг. Інфіковані, не вдягнуті належним чином, будуть вважатися ворожими і МОЖУТЬ БУТИ ЗАСТРЕЛЕНІ.

Ви за 131 милю від Мачіаза, де вам нададуть транспорт до Підрозділу з нагляду D.I.T. на острові Вільного Вовка. Наші молитви з вами.

— Що там написано? — гукнула Еллі.

— Пише, що за потреби можемо лишитися тут на ніч! — гукнула у відповідь Гарпер, знаючи, проте, що цього не буде. Для такої зупинки було ще зарано.

Вона увійшла всередину, відчиняючи двері та ступаючи в передпокій. У котеджі витав запах люльки та запилюжених книжок, який у Гарпер асоціювався з давниною. Телефон на стіні мав заводний диск.

Жінка пройшла на кухню, з якої відкривався краєвид на став. Під стіною стояв холодильник «Колдспот», привіт з 50-х, кольору бананового молочного коктейлю. Поряд з ґратчастими задніми дверима висів плакат з Ведмедиком Смокі, у простенькій дерев’яній рамі. ЛИШЕ ТОБІ ПІД СИЛУ ЗУПИНИТИ ПОЖЕЖУ В ЛІСІ.

Перемикачі світла не працювали. Вона зазирнула в холодильник і знайшла там упаковки з пляшками води. У туалеті було темно, наче в коморі, і Гарпер довелося якийсь час понишпорити, перш ніж вона намацала ручку аптечної шафки.

За п’ять хвилин Гарпер вийшла з озерного будиночка, тримаючи упаковку води попід лівою рукою і пляшечку аспірину «Баєр» у правій. Вона присіла на викладеній з плитняку стежці й розчавила каменем чотири таблетки аспірину у дрібний порошок. А потім згодувала стовчені таблетки Джонові, даючи запити їх дрібними ковтками води.

— Йому стане краще від них? — запитала Еллі.

— Це зіб’є йому жар, — відповіла Гарпер, подумки додавши: «На якийсь час». Якщо невдовзі вони не заправлять Джона як слід антибіотиками, увесь аспірин світу не порятує його заражену респіраторну систему. Він вдавиться власними рідинами.

— Чим-чим чи-рі, — пробурмотів Джон. — Чим-чим чи-розі, осьде Джейкоб у ваговозі. Чим-чим чи-рі, чим-чим чи-ріх, плуг спустошення забирає усіх.

Гарпер поцілувала його у спітнілу, вологу щоку, підвелася й кивнула Еллі. Дівчина схилилася й узялася за кінці драбини.

— Ходімо, — мовила Гарпер.

25

Не встигли вони лишити озеро позаду, як невдовзі вже ступили в ще одну випалену зону. Небо затягнули низькі димові хмари; через спеку подорожні впрівали в щільних дощовиках. Судомні пориви вітру приносили з собою лише пилюгу. Пил був у Гарпер в роті, в очах. Пил накопичувався у довгих віях Еллі, у бровах та короткому волоссі на голові, що стирчало їжаком. З рожевими, подразненими курявою очима вона була вилитим альбіносом. Під час привалу Гарпер перевірила пульс Джона. Серцебиття було млявим та уривчастим. Вона розбила ще чотири таблетки аспірину і згодувала їх Пожежнику.

Пополудні вони обігнули пагорб, і знизу перед ними знову розкинулася зелень, цього разу вже обабіч дороги. Праворуч погойдувалися хвойні дерева. Зліва простягалася лука, встелена сухими червоно-брунатними стеблами та обрамлена кущами чорниці, яка лише за кілька місяців вродить ягодами. На обрії, десь за милю, виднівся білий фермерський будинок, поряд — сарай та блискуча сталева силосна башта.

Наближаючись до будинку, Гарпер побачила жінку, яка стояла в палісаднику, затуляючи однією рукою очі від сонця і приглядаючись до їхнього мандрівного гурту. Ґратчасті двері з виляском зачинилися. Гавкнув пес.

Вони підступили до паркана з рівненько виструганих, лискучих колод, за яким містились усі фермерські будови. Чорний ретривер метався з боку в бік на ланцюгу, кидаючись у їхньому напрямку і без упину гавкаючи. Очі тварини блищали радісним божевіллям.

Через паркан звисало біле простирадло, один край якого лопотів на вітрі. Маркером «Шарпі» на тканині було виведено повідомлення.

МИ ЗДОРОВІ. БУДЬ ЛАСКА, ЙДІТЬ ДАЛІ. ДО МАЧІАЗА 121 МИЛЯ.

ХАЙ ЛЮБИТЬ І МИЛУЄ ВАС БОГ. ДОПОМОГА ПОПЕРЕДУ.

— От же ж мудодзвони, — прошепотіла Еллі.

— Ці мудодзвони, може, дітей мають, — сказала їй Гарпер. — І може, не хочуть, щоб вони згоріли насмерть.

— Згоріли насмерть! — загорлав Джон Руквуд, каркаючи, мов ворон. І закашлявся: сухо, хрипко бухикаючи та здригаючись усім тілом на носилках.

Жінка на ґанку й далі стежила за ними поглядом. Виглядала вона так, наче виринула з іншого століття: у сукні до самих щиколоток та блакитній бавовняній блузці; посивіле каштанове волосся було сховане під хусткою.

На одній з колод, що формували паркан, рядком стояли паперові стакани, наповнені чимось, що здалеку нагадувало помаранчевий «Ґеторейд»[179].

Нік підняв один стаканчик, понюхав, а тоді зиркнув на Гарпер, питаючись дозволу. Вона кивнула, показуючи, що можна пити.

— А що, як це отрута? — запитала Еллі.

— Вбити і простіше можна, — відповіла Гарпер. — Могли б застрелити нас. Б’ємося об заклад, що дядько на другому поверсі має зброю?

Еллі кинула здивований погляд на фермерський будинок. З верхнього вікна, трохи правіше від вхідних дверей, на них позирав чоловік з квадратною щелепою та чорним, як вороняче крило, волоссям — посивілим на скронях, зачесаним назад, оголяючи високе чоло. Його погляд був байдужим і незворушним. Снайперські очі.

Жінка дивилася, як вони п’ють, але не зронила ні слова. Гарпер подумалося, що жовте пійло — то, певно, «Тенґ»[180]. Але, хай там що то було, смакував напій солодко, даючи знову відчути себе людиною.

— Дякую, — мовила Гарпер.

Жінка кивнула.

Гарпер саме збиралася рушати, але раптом стала і перехилилася через паркан.

— Наш друг дуже хворий. Дуже. Йому потрібні антибіотики.