Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

— Якове…

Нарешті Яків повертається до них і подає їм обидві руки. Вони припадають до них вустами, а він підіймає їх з колін. І плачуть, плачуть троє чоловіків, радіючи цьому плачу, бо він кращий, чистіший, ніж будь-яке вітальне слово. Потім Яків пригортає їх до грудей, наче хлопців, що накоїли дурниць, обіймає їхні голови, поплескує по потилицях, аж падають на підлогу їхні хутряні шапки з пір’ям, і посланці перетворюються на спітнілих дітей, щасливих, що відшукали дорогу додому.

Візит триває три дні. Вдень вони майже не виходять з вежі — лише через тілесну потребу; ввечері вертаються до міста, аби поспати. Вони привезли з собою скрині й сакви. У них — вино, бакалія, ласощі. Офіцер особисто старанно переглянув дарунки і, задобрений хабарем, усе пропустив: як-не-як, наближається Різдво, треба бути милосердним до в’язнів. У великій туго набитій торбі — пухова ковдра та вовняні шалі для Якова, а ще шкіряні капці, щоб ноги не мерзли на камені. Є навіть килимок. Кілька пар шкарпеток, білизна з монограмою «J. F.» (вишивали всі жінки з родини Воловських), папір і книжки… Все це вони викладають на стіл, а коли на столі бракує місця, просто на підлогу. Якова найбільше цікавить вміст кількох глечиків — там масло, гусячий смалець, мед. У полотняних мішечках — булки з маком і тістечка.

Свічки горять до глупої ночі. Рох аж тремтить від цікавості — він не може стриматися, щоб не зазирати туди під будь-яким приводом. Наприклад, встромляє голову в шпарину дверей і питає, чи не треба їм гарячої води, чи жар у печі не згас? Так, вода не зашкодить. Але коли Рох приносить їм повні коновки, забувають про них, і вода остигає. Останню ніч вони проводять у кімнаті біля вежі, під ранок звідти ніби чути спів, потім западає тиша, а вранці всі троє з’являються на месі.

Воловський і Матушевський виїжджають із Ченстохови 16 листопада — погідного, сонячного, теплого дня. Везуть цілу скриньку листів і довгий список замовлень. Залишають воякам бочку пива, куплену в містечку, а офіцерам — турецькі люльки і найкращий тютюн (золото вони вручили їм одразу після приїзду). Що й казати, слід по собі вони залишили щонайкращий.

Ще того ж місяця Воловський та Матушевський вирушать у бік Любліна, аби оглянути ті Войславиці, де Коссаковська обіцяла їм притулок. Але перед тим усе товариство мусить переїхати до Замостя (звідки до Войславиць уже рукою подати) і чекати там під крилом ордината[142].

Дружбацька пише до ксьондза Бенедикта Хмельовського, рогатинського декана, з Тарнува на Різдво 1760 року

Позаяк рука моя вже не відмовляється тримати перо, як це було донедавна, бажаю вашмості сану каноніка, якого сподіваєшся наступного року, а в ці 1760-ті народини Господа нашого зичу Тобі його благословення. Хай щедра ласка Божа осіняє Тебе в усіх Твоїх починаннях.

Напишу Тобі коротко, дорогий друже, аби рани зболілого серця знову не ятрити, що померла минулого місяця донька моя Маріанна від зарази, що прийшла зі сходу. Ще раніше від тієї самої пошесті померли шість моїх онучок, одна за одною. Тож опинилася я в отій жахливій ситуації, коли мати переживає дітей своїх, а бабуся переживає онуків, хоч це, здавалося б, суперечить усякому сенсові й порядкові природи. Смерть моя, що досі ховалася десь за сценою, загримована й костюмована, тепер зняла свої бальні шати і явилася мені в усій голизні. Це мене не лякає і не засмучує. Здається мені лише, що місяці й роки йдуть тепер навспак. Бо чого ж то старе дерево й далі росте, а молода трава полягла? Не мені, однак, із Творцем сперечатися щодо волі Його. От і стримую я гнів і кривду й стою мовчки, як оте дерево, з якого кору обдерли. Час і мені піти — без сліду і сліз живих. Слів мені бракує, і думки не слухаються…

Важке золоте серце Ельжбети Дружбацької, пожертвуване Чорній Мадонні

Вона пише на клаптику паперу: «Якщо Ти милосердна, поверни їх до життя». Далі засипає написане піском, чекає, доки чорнило висохне, і скручує папірець у тугий сувій. Входячи до каплиці, тримає цей згорток у руці; надворі зима, прочан небагато, тож вона йде самою серединою і підходить до образу якнайближче — наскільки дозволяє огорожа. Ліворуч схлипує якийсь безногий солдат із кучмою волосся, що нагадує жмут конопель. Він не може навіть стати навколішки. Його мундир понищений, ґудзики замінені іншими, позумент відірваний, і мабуть, його вже давно використовують для чогось іншого. За ним — закутане в хустки бабисько з маленькою дівчинкою, обличчя якої спотворює яскраво-червона ґуля. Одне око майже не розплющується через ту розбуялу дику матерію. Дружбацька стає навколішки й молиться до образу, прикритого тканиною.

Всі свої коштовності вона переплавила на велике серце — не знала, який ще вираз знайти для свого болю. У її грудях зяє діра. Це місце болить, ниє. Тож вона відлила із золота протез, милицю для свого серця. Тепер вона принесла цю пожертву до каплиці; ченці вішають її серце поруч з іншими серцями. Дружбацька, бачачи, як її серце опиняється серед інших, менших і більших, чомусь заспокоюється; ця картина приносить їй більшу втіху, ніж молитва та вдивляння в чорний непроникний лик Богородиці. Тут стільки болю, що біль Дружбацької наче розчиняється в цьому морі сліз. Одна людська сльоза — це маленька часточка струмка, який впадає в річку, а та — у ще більшу ріку, і так аж доти, доки потужний потік сліз не впаде в море й не розчиниться на обрії. В усіх тих серцях, які висять біля Мадонни, Дружбацька бачить жінок, що втрачали, втрачають і втрачатимуть своїх дітей та онуків. Так, життя — це вічна втрата. Те, що ми чогось набуваємо, стаємо багатшими, — найбільша омана. Найбагатшими ми є в мить народження, далі — лише втрати. Саме це показує нам Мадонна: початкова цілість, божиста єдність, у якій злилися ми, світ і Бог, є тим, що буде неминуче втрачене. Після нього залишається хіба що пласке зображення, темна пляма обличчя, омана, оптична ілюзія. А знак життя — то хрест, страждання. Ось і все. Так вона собі все пояснює.

У притулку для прочан Дружбацька винайняла простеньку кімнату. Вночі її ніяк не бере сон. Вона не спить уже два місяці, лише дрімає вряди-годи. В одному такому напівсні бачить матір.