Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

на холодну долівку. Воловський теж. Відчуває чолом холод. Під звуки сурм срібляста завіса на образі поволі підіймається, і Шломо здалеку бачить невеликий прямокутник, на якому — невиразний силует із чорним обличчям. Якась жінка біля нього починає схлипувати, і це передається майже всім. Воловський відчуває в цьому натовпі дивне хвилювання, підсилене п’янкими запахами травневих квітів і людського поту, ганчірок і пилюки. Цілий ранок він переконує Казімежа ще трохи залишитися біля Володаря, доки знайдеться новий кухар. Пополудні Рох вкладає йому в долоню лист гебрайською, згорнутий туго, наче листя тютюну. Невдовзі Шломо покидає монастир, залишивши Казімежу гроші й передавши настоятелеві щедру пожертву.

Upupa dicit

Upupa dicit[138]

Через кілька днів Яків у монастирі отримує скриню з речами. Не знає навіть, хто її доставив. Спершу скриня цілий день стоїть у настоятеля, там її ретельно перевіряють. Ченці розглядають одяг, турецьку шаль, шкіряні черевики з хутром, білизну з тонкого полотна, сушений інжир, фініки, вовняне покривало, пухову подушку, обгорнуту жовтим дамастом. Ще є папір для писання та чудові пера — настоятель таких у житті не бачив. Він довго дивиться на вміст скрині й міркує, чи варто в’язневі передавати такі делікатеси. Той в’язень, звісно, незвичайний, але чи не є надмірністю така розкіш у монастирі, де ченці живуть просто і скромно? Настоятель раз по раз підходить до скрині й розгортає тонку вовняну шаль — без прикрас, але ніжну, як шовк. А той інжир! Залишившись на самоті й виправдовуючись перед собою, що то лише так, на пробу, він бере один плід до рота і довго смакує його. Коли рот наповнюється слиною, він зі смаком ковтає інжир, і тіло наливається насолодою. Він ще ніколи не куштував нічого такого солодкого. Який же смачний той інжир, пропахлий сонцем, не твердий, як отой, що його монастир нещодавно купував у одного єврейського купця, який тримає в передмісті крамницю з прянощами.

Серед іншого настоятель знаходить і дві книжки. Розглядає їх насторожено — чи, бува, не якісь єретичні трактати. Такого він у монастирі не допустить. Але з подивом виявляє, що одна з них написана польською, до того ж її автор — священник. Раніше він не чув цього прізвища: Бенедикт Хмельовський. Воно й не дивно, бо настоятель не має часу читати світські книжки, а це книжка для народу, не церковна, не молитовник. Друга — то красиво ілюстроване видання «Orbis Pictus» Коменіуса. Кожне слово тут записане чотирма мовами, тому за цією книжкою легко вчитися. Сам в’язень згадував, що хоче вчити польську, та й у нунціатурі натякали, що воно йому не завадило б. Тож хай вчиться — і за Коменіусом, і за цими «Новими Атенами». Настоятель розгортає перший том на випадковій сторінці й читає:

«Цікаво», — міркує настоятель. Може знадобитися в житті. Таких відомостей у його богословських книжках нема. Він не знав, що upupa dicit.

Про те, як Яків учиться читати, а також про походження поляків

Настоятель звелів, аби начальник сторожі звільнив своє приміщення, і там влаштували кімнату для уроків. Принесли столи і два дзиґлики, поставили карафку з водою і два солдатські кухлі. Є ще вузькі нари та лава. У стіну вбито гачки для одягу. Крізь два маленькі віконечка сюди просочується слабеньке світло. Панує вічна холоднеча. Щогодини доводиться виходити надвір, щоб трохи зігрітися.

Вчителем став брат Гжегож, лагідний і терплячий чернець середніх літ. Що серйознішими є помилки Якова, що більше він перекручує слова, то густіший рум’янець заливає щоки брата — чи то через стримуване обурення, чи то через сором. Уроки почалися з «благословен Бог наш завжди, нині і повсякчас», що непросто і вимовити, і написати. Далі перейшли до «Отче наш». Лише після цього почалися прості розмовні фрази. Оскільки в монастирі бракувало книжок польською, а латина їм була ні до чого, Яків приніс власну книжку, «Нові Атени» Бенедикта Хмельовського. Невдовзі брат Гжегож став її палким поціновувачем і крадькома позичав її в Якова, виправдовуючись потребою готувати тексти для спільного читання.

Уроки відбуваються щодня після ранкової меси, в якій Яків може брати участь. Брат Гжегож приносить із собою до вогкої вежі запах ладану та прогірклої оливи, якою розчиняють фарби. На його пальцях часто кольорові плями, бо саме почали розписувати каплицю і брат Гжегож допомагає розмішувати фарби.

— Як справи, вашмосте? — завжди тією самою фразою починає він і розкладає перед собою папери.

— Не найгірше, — відповідає Яків. — Я чекав на брат Гжегож нетерпляче.

Наразі йому непросто дається це ім’я, але у травні Яків уже вимовляє його майже досконало.

— На брата Гжегожа, — виправляє його чернець.

Вони починають із розділу десятого, «Про Польське королівство».

У Сарматії перлиною коштовною сіяє Польське королівство, поміж слов’янських народів найславетніше. Польща називається так від поля, на якому жити і вмирати любили поляки. Або теж від Polo Arctico, сиріч Північної зорі, що Польщу осяває, як-от Іспанію названо Гесперією від імені Західної зорі Гесперус. Дехто вважає, що ім’я це походить від замку Поле, що olim[139] на кордонах поморських стояв. Автори ж тримаються такої думки, що поляки — це по-ляхи, себто ті, що після Леха, чи то пак Ляха, прийшли яко нащадки його. Папроцький натомість ingeniose[140] твердить, що за Мечислава І, князя польського, коли поляки Святу віру приймали і до Святого хрещення численними юрбами приступали, священники чеські питали їх: «Чи ви вже polani?» Себто: чи вже политі святою водою, охрещені? І ті, що вже охрестилися, відповідали: «Так, polani». І отак те «polani», «poloni» стало польським nomen gloriosum[141].

Яків довго сопе над цим текстом, застрягає на латинських словах, записує їх на берегах — мабуть, для майбутньої науки.

— Я теж  p o l a n y, — каже він братові Гжегожу і відводить погляд від сторінки.

Про те, як Ян Воловський і Матеуш Матушевський приїжджають до Ченстохови в листопаді 1760 року

Обидва схожі на шляхтичів. Особливо Ян Воловський, який з-поміж братів Воловських відпустив найдовші вуса, аби виглядати статечно. Обидва носять зимові кунтуші, підбиті хутром, і теплі хутряні шапки. Здаються впевненими в собі й багатими. Старі вояки дивляться на них із повагою. Винайняли кімнати внизу, у місті. З їхніх вікон видно масивні мури монастиря. Після двох днів перемовин, чекання й торгів їх нарешті допускають до Якова. Той, побачивши їх, вибухає сміхом.

Вони стоять приголомшені. Такого вони не чекали.

Яків нарешті перестає сміятися й відвертається. Вони підбігають до нього і клякнуть біля