Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

Ні, вона зовсім не хотіла продавати їх, однак, підострожена думкою, що Рет виставив її перед Ешлі в такому нещадно правдивому світлі, раптом передумала. Ешлі дістане ці тартаки, і за таку низьку ціну, що відразу побачить, як вона великодушно вчинила.

— Я продам! — запально вигукнула вона.— І що ти на це скажеш?

В очах у Рета зблиснула ледь помітна іскрина тріумфу, коли він нахилився зав’язати Гарні шнурівку на нозі.

— Я гадаю, що ти за цим пожалкуєш.

Скарлет таки й справді вже жалкувала за своїми нерозважливими словами. Якби це вона комусь іншому сказала, то не посоромилася б забрати їх назад. І підбило ж її таке бовкнути! Вона подивилась на Рета, насуплена від злості, і побачила, що він спостерігає за нею тим своїм пильним поглядом, як ото кіт пасе мишу. Помітивши її насупленість, Рет раптом засміявся і зблиснув білими зубами. У Скарлет промайнула невиразна підозра, чи не підловив він її у пастку.

— А ти часом не причетний до цієї справи? — гостро запитала вона.

— Я? — Рет звів угору брови, вдаючи подив.— Ти б мала краще мене знати. Я ніколи не йду на доброчинство, якщо можу без цього обійтися.

*

Того ж вечора Скарлет продала Ешлі обидва тартаки й повністю з ними розв’язалася. На цьому вона нічого не втратила, бо Ешлі відмовився від пропозиції придбати їх за найнижчою ціною, а заплатив, навпаки, найвищу, яку їй будь-коли пропонували. Після того як було підписано папери і, отже, всі права на тартаки перейшли до нового власника, а Мелані подала Ешлі та Ретові по чарочці вина на відзнаку цієї акції, Скарлет відчула себе осиротілою, наче втратила когось із дітей.

Тартаки були її улюбленцями, її гордістю, наслідком зусиль її маленьких беручких рук. Почала вона з невеличкого тартака в ті чорні дні, коли Атланта ледве-но відроджувалася з руїн та попелу й нужда заглядала Скарлет в очі. Вона боролася за свої тартаки і йшла на всякі хитрощі тієї скрутної пори, коли з боку янкі загрожувала конфіскація, коли сутужно було з грішми й коли навіть неабияких спритників обставини припирали до стіни. А тепер, коли рани Атланти загоювались, і на кожному кроці поставали нові будівлі, й до міста день у день напливали новоприбульці, вона мала два пристойні тартаки, два лісові склади й кільканадцять запрягів мулів, а робітники-в’язні виробляли продукцію з деревини мало не задурно. Розпрощатися з цим усім було для неї однаково, що відчахнути від себе велику частку свого життя, яка була гірка й тяжка, але у спогадах поставала оповитою зажурою і гордістю.

Скарлет розбудувала ціле підприємство, а тепер, продавши його, перейнялася гнітючою певністю, що, коли її не буде біля керма, Ешлі все спустить, усе те, чого їй такими важкими зусиллями вдалося домогтись. Він же такий, що кожному довіряє і досі ще не навчився навіть розрізняти дощок за розмірами. А у неї відтепер не буде можливості й поради йому вділити — через оті Ретові слова, ніби вона любить усіма порядкувати на свій лад.

«А щоб його чорти вхопили, цього Рета!» — подумала вона і, придивляючись до нього, чимраз дужче переконувалася, що за цим усім стоїть Рет. Вона тільки не могла збагнути — як це він зробив і навіщо. Рет саме розмовляв з Ешлі, і увагу її привернули його слова:

— Гадаю, ви негайно ж відмовитесь від праці в’язнів.

Відмовитись від в’язнів? Як то можна? Рет же чудово розуміє, що великі прибутки від тартаків можливі тільки завдяки дешевизні праці в’язнів! І чому Рет такий певний, як саме Ешлі вчинить? Звідки він це знає?

— Так, я не зволікаючи всіх їх відправлю,— відповів Ешлі, уникаючи погляду враженої Скарлет.

— Та ти з глузду з’їхав, чи що? — скрикнула вона.— Пропадуть же гроші, сплачені за них наперед, та й де ти набереш робітників?

— Найму вільних негрів,— сказав Ешлі.

— Вільних негрів! Ото дурниці! Хіба ти не знаєш, скільки їм доведеться платити? І, крім того, на тебе раз у раз почнуть насідати янкі, перевірятимуть, чи ти годуєш їх тричі на день курятиною та чи вкладаєш спати під пуховими перинами. А якщо огрієш котрогось ледацюгу батогом, аби шпаркіше крутився, янкі зчинять крик звідси й аж до Долтона, і ще й у тюрму тебе запроторять. Та ж бо в’язні — це єдиний...

Мелані втупилась у свої сплетені на колінах руки. Ешлі мав знічений вигляд, але поступатися не збирався. З хвилину він мовчав. А потім підвів очі на Рета й наче побачив у його очах порозуміння й підтримку. Скарлет це помітила.

— Я не використовуватиму праці в’язнів,— тихо мовив Ешлі.

— Он ти як! — Їй аж дух забило.— А чому б то? Боїшся, що люди почнуть осуджувати тебе так само, як і мене?

Ешлі підвів голову.

— Я не боюся людського поговору, коли можу виправдати свою поведінку. А використання праці в’язнів я ніколи не виправдовував.

— Але чому?..

— Я не можу наживатися з примусової праці та нещастя інших.

— Але ж ти володів рабами!

— Вони не були нещасні. Та й, крім того, я однаково відпустив би їх на волю після батькової смерті, якби війна не звільнила їх раніше. Тільки ж тут зовсім інша річ, Скарлет. Ця система найму в’язнів дозволяє багато надужить. Ти, може, й не знаєш цього, а я знаю. Я знаю напевне, що Джонні Геллегер у своїй команді вбив принаймні одного в’язня. А може, й кількох, бо кого це обходить — одним в’язнем більше, менше? Він казав, ніби його вбито при спробі втекти, проте від людей я чув дещо інакше. І я знаю, що він примушує працювати недужих. Називай це забобоном, але я не вірю, щоб гроші, здобуті на людському стражданні, могли принести щастя.

— А хай йому чорт! Ти хочеш сказати... слухай, Ешлі, а це ти набрався часом не з проповідей превелебного Воллеса про брудні гроші?

— Мені не треба було ні від кого набиратись. Я був такої думки задовго до того, як він почав це проповідувати.

— Тоді ти, мабуть, вважаєш, що всі мої гроші брудні! — скрикнула Скарлет, уже направду проймаючись злістю.— Бо