Читати книгу - "Стійкий принц. Дама-примара"

Ти виконаєш роль служниці, А потім бачитимеш нас, Як з ним лишуся наодинці.

(До дона Мануеля.)

Ви зачекались, певна річ?

Дон Мануель

Я прагнув зустрічі. Одначе Хто сходу сонця жде терпляче, Знести повинен темну ніч І лютий холод так, неначе Приємність це, а не тягар. Тому-то я, моя сеньйоро, Хоч знав, що ніч мине не скоро, Сприймав її, мов Божий дар: Чекав я сонце із-за хмар! А втім, сеньйоро, як на мене, Випробування це даремне, Бо ваша осяйна краса Так озорила небеса, Що вмить поблякло світло денне. Ці чари звабливі жіночі Враз розігнали морок ночі: Нам більше не страшна вона, Ви – днина чиста і ясна, Якої ждали спраглі очі. Щодня надходить ця хвилина: Благословляється на світ. Усмішка досвітку чарівна Не золотить, рум’янить Схід — Нова народжується днина. Зоря з’являється й зраділо Проміння перше шле несміло, Що не пече, лиш золотить Прозору ранішню блакить. Надходить Сонця час. Світило З’являється зорі на зміну І осяває за хвилину, І золотить, і вже пече Нестримно, радо, гаряче Усе довкола без спочину. Так досвіток здолав пітьму, Зоря на зміну йшла йому, Та Сонцю поступилась в силі, Але красою ви затьмили І сонця блиск. Тоді чому Ви зволікали весь цей час? Чекаючи терпляче вас, Я видивив, сеньйоро, очі. Ви ж розігнати морок ночі Могли своїм сіянням враз.