плюсами, вручити мені особисто, а не разом, як він висловився, з іншими опусами. Хоча він час від часу публікувався у фахових історичних часописах, та, за його словами, і сам не зміг би за такий відносно короткий час написати таке проникливе дослідження, тож він хотів знати, звідки взялася така моя обізнаність в історичній науці, може, це в мене з дому, завдяки батькові чи старшому братові. Коли я заперечно відповів на запитання Гіларі, то мав докласти зусиль, щоб опанувати себе, і в цій, як мені здавалося, нестерпній ситуації сталося так, що я відкрив йому таємницю мого справжнього імені, після чого він довго не міг заспокоїтися. Вчитель постійно хапався за голову, голосно висловлюючи свій подив, так, ніби провидіння нарешті послало йому учня, про якого він мріяв усе життя. Весь той час, який мені ще залишалося провести в Стовер-Ґрендж, Гіларі підтримував і заохочував мене всіма можливими способами. Насамперед я вдячний йому за те, сказав Аустерліц, що з таких предметів, як історія, латина, німецька та французька, я залишив далеко позаду решту своїх однокласників, і, одержавши щедру стипендію, міг обрати свій шлях, що вів мене до свободи, у чому тоді я був цілком переконаний. На прощання Андре Гіларі передав мені зі своєї колекції пам’ятних предметів, пов’язаних із Наполеоном, темний картон в золотому обрамленні, на якому під блискучим склом було закріплено три дещо крихкі з вигляду листки верби з острова святої Єлени та шматочок лишайника, подібний до гілочки блідого корала, який, судячи з напису, один із предків Гіларі 31 липня 1830 року зняв із важкої гранітної плити на могилі маршала Нея. Ці пам’ятні предмети, які, власне, не мають якоїсь безпосередньої цінності, досі зберігаються в мене, сказав Аустерліц. Вони, напевне, важливіші для мене, ніж будь-яка картина, по-перше тому, що ці збережені релікти, лишайник та засохлі ланцетоподібні листочки, попри свою крихкість, понад століття потому залишилися неушкодженими, а по-друге, вони щодня нагадують мені про Гіларі, без якого я точно не зміг би вийти з тіні пасторського дому в Бала. І саме Гіларі був тим, хто на початку 1954 року, після смерті мого прийомного батька в притулку Денбіґа, взяв на себе клопіт розібрати нечисленні папери, що залишилися від нього, а потім через те, що Еліас знищив будь-які вказівки на моє походження, взявся за сповнену численних труднощів справу набуття мною громадянства. Гіларі регулярно навідував мене, коли я навчався в Оріел-коледжі, у якому свого часу навчався й він сам, і коли була нагода, ми вирушали разом на екскурсії до порожніх, закинутих садиб, яких у повоєнний час було чимало навіть на околицях Оксфорда. Поки я навчався в школі, сказав Аустерліц, окрім підтримки Гіларі, мені особливо допомогла дружба з Джеральдом Фіцпатриком, завдяки якій я міг позбутися гнітючих самосумнівів, що іноді мене охоплювали. Коли я перейшов до старших класів гімназії, за звичаєм, поширеним тоді в інтернатах, до мене приставили Джеральда — як мого фактотума. Його завданням було підтримувати чистоту в моїй кімнаті, пуцувати мої чоботи та заносити тацю з начинням для чаю. З першого ж дня, коли він попросив у мене одну з нових фотографій нашої команди з регбі, на якій у першому ряду праворуч можна було побачити й мене, я помітив, що Джеральд почувається так само самотньо, як і я, сказав Аустерліц, який потім, буквально за тиждень після нашої зустрічі в готелі Great Eastern без зайвих коментарів надіслав мені копію згаданої ним світлини.
Але того грудневого вечора в барі готелю, у якому знову запанувала тиша, Аустерліц далі розповідав мені про Джеральда, який після прибуття до Стовер-Ґрендж страшенно побивався за рідним домом, що ніяк не в’язалося з його загалом веселою натурою. Тож постійно, як тільки хлопець мав вільну хвилину, він починав перебирати у своїй скриньці речі, які взяв із собою з дому, а якось, невдовзі після того, як він став на службу до мене, одного похмурого осіннього пообіддя, коли надворі лився осінній дощ, я помітив, як у кінці коридору він намагається розпалити вогонь за допомогою стосу старих газет, складених там на кам’яній підлозі поряд із прочиненими дверима, що вели на задній двір. Проти сіруватого світла я заледве розрізнив його низьку скоцюрблену постать і маленькі вогники, що лизали краї газет, але не хотіли розгорятися. Коли я закликав його до відповіді, він сказав, що найбільше йому хотілось би розвести величезний вогонь і щоб на місці школи була лише купа руїн і попіл. Відтоді я став опікуватися Джеральдом, дозволив йому полишити прибирання кімнати та чищення чобіт, чай я також став готувати сам і пив його разом із ним, що було порушенням правил, тож більшість моїх однокласників, а також мій вчитель-розпорядник, ставилися до цього несхвально, так, ніби це суперечило природному порядку. У вечірні години Джеральд часто ходив зі мною в темну кімнатку, у якій я тоді робив свої перші проби у фотографії. Невеличке приміщення, подібне до комірчини, що розташовувалося за хімічною лабораторією, роками ніхто не використовував, проте на полицях настінних шафок та в шухлядах було багато коробок із рулонами плівки, великий запас фотопаперу і купа найрізноманітніших фотоапаратів, серед них один Ensign, такий самий пізніше був і в мене самого. Від початку мене насамперед цікавила форма речей і їхня замкненість у собі, вигин поруччя сходів, виїмка на кам’яному склепінні брами, незбагненно чітке переплетіння травинок у засохлому пучку трави.
Сотні таких знімків, переважно квадратного формату, зробив я у Стовер-Ґренджі, проте мені завжди здавалося неприйнятним наводити видошукач фотоапарата на окремих людей. Особливо зачаровувала мене в заняттях фотографією та мить, коли на експонованому папері проступали, так би мовити, з нічого тіні реальності, так само, як і спогади, сказав Аустерліц, які виринають серед ночі й у того, хто хоче їх утримати, швидко знову тьмяніють, так само темнішає фотографічний відбиток, якщо перетримати його у ванночці з проявлювальним розчином. Джеральд охоче допомагав мені в темній кімнатці, як зараз бачу його, на голову нижчого за мене, як він стоїть переді мною в тій комірчині, освітленій лише тьмяною червонуватою жарівкою, тримає пінцетом світлини і водить ними туди й сюди у ванночці, заповненій водою. За такої нагоди він часто розповідав мені про свій дім, проте найбільше йому подобалося розповідати про трьох поштових голубів, що, як він гадав,