Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

— Не знаю, але збираюся дізнатися, що тут відбувається!

— Як вважаєте, може, він просто пішов через сварку з батьком і скоро повернеться?! — з благанням у голосі запитала Марія.

— Може і так, — Степан обережно підбирав слова, — але у мене є підозри, що він піде туди, де зараз Ігор та Олег.

— Я так і думала... — тепер Марія заплакала.

— Я збираюся знайти Ігоря, Олега та вашого сина, — спробував втішити жінку Степан.

Саме в цей момент у вітальню повернулися Олександр та Матвій. Поліціянт через тканину тримав дріт з голкою. Вони все ж знайшли прилад.

— Що ти зробив? — Олександр підбіг до своєї жінки, обійняв її, а вже в наступну секунду збирався знову накинутися на Степана з кулаками.

— Ні! — Марія схопила свого чоловіка за кофту і не відпускала.

— Відпусти мене! — Олександр починав лютувати.

— Ні! — заперечила жінка. — Хай він робить свою роботу! Ти вже вчора і так набалакав! — крізь сльози казала Марія. Відчай та злість змішалися в ній. — Залиш його, нехай він знайде нашого сина!

— А поліція що, не впорається? — Олександр не зважав на те, що поряд Матвій. — Нехай поліція шукає нашого сина, а не цей... — Олександр зміряв поглядом Степан, — ...шахрай! Я йому платити не буду!

— Поліція не зможе знайти нашого сина! — продовжувала говорити жінка крізь сльози.

— Кгм... — Матвій нагадав присутнім, що він все ще стоїть поряд.

— Я довіряю нашій поліції! — впевнено сказав Олександр.

— Так? А де тоді Ігор, де Олег? — Марія дивилася то на свого чоловіка, то на поліціянта. — Цей детектив хоча б трохи зрушив справу з місця! — вона вказала на Степана.

— Але тепер у нас є зачіпка, — Матвій показав дріт.

— Не було б у вас зачіпки, якби детектив вам не сказав, що і де шукати! — жінка продовжувала захищати Степана. Йому вже було ніяково, що його так захищає жінка.

Запанувала незручна тиша, ні Олександру, ні Матвію нічого було сказати. Степан же не знав, як тактовно піти. І в цей момент у нього задзвонив телефон: це був Захар. Степан скинув дзвінок.

— Вибачте, мені потрібно їхати, — Степан підійшов до столу, щоб забрати теку.

Що Матвій, що Олександр з подивом дивилися на Степана, наче бачать його вперше і його тут не повинно було бути.

— Я вас проведу, — Марія нарешті відпустила чоловіка і встала з-за столу.

У повній тиші вона провела Степана аж за хвіртку.

— Знайдіть, будь ласка, мого сина, — в останній раз попрохала жінка.

— Спробую зробити все, що в моїх силах, — запевнив її Степан.

Він швидко йшов до своєї машини, щоб більше ніхто його не зупинив. По дорозі він набрав Захара:

— Що ти хотів?

— Ти вже їдеш? — Захару так і кортіло отримати в руки нову «іграшку».

— Зараз виїжджаю! — роздратовано відповів Степан.

— Тільки збираєшся? Ти ж мені майже годину тому казав, що збираєшся виїжджати.

— Вийшла затримка.

— Яка?

— Ой, слухай, не зараз! — Степан нарешті дійшов до своєї машини. — Вже виїжджаю, чекай! І не треба мене смикати, а то не приїду!

— Гаразд, гаразд... Слухай...

Степан вирішив більше не слухати безглузді запитання, які лише витрачали час. Він поклав слухавку і завів двигун. Захар його роздратував, і їхати до нього зовсім не хотілося. Але зараз тільки він міг розібратися з пристроєм.

Він розвернув свою машину. І тільки рушив у потрібному напрямку, як перед самою автівкою, наче з повітря, з'явився якийсь молодий чоловік, який перебігав на іншу сторону дороги. Степан вдарив по гальмах. Машина зупинилася.

— Жити набридло? — крикнув Степан.

— Вибачте, — чоловік посміхнувся і підняв руки, показуючи, що він був не правий. На грудях у нього висіла сумка-бананка.

— Очі розплющ! — наостанок крикнув Степан і знову поїхав.

І так поганий настрій був повністю зіпсований цим незнайомцем. Степан швидко проїхав через усе місто і виїхав на трасу. Наступна зупинка — Захар.