Читати книгу - "Пiд тихими вербами"

Семен Семенович iще чимало «продольжал», вичитуючи i про те, щоб заплатити земству грошi за пожарку, i про те, що «розiськуються беглi рештанти», i про всячину iншу, але всi слухали це мало, бiльше пускаючи крiзь уха, бо добре знали, що не про це їх сюди покликано. Врештi, як уже все попрочитувано. Копаниця спитав писаря:

— А що, Семене Семеновичу, бiльше нема дiлов?

— Нема, усе.

— Ну, дак i додому можна… А втiм, стривайте! — припинив вiн громаду, мов тiльки тепер iзгадавши те, що хотiв казати. — Ще одно невеличке дiло є… От ви знаєте, що у нас є пересельськi надiли… Ми за їх громадою платимо поземельне i всi вiдбутки вiдбуваємо, а за що? Бог його святий знає! Чи не краще було б нам узяти та продати?..

— Продати! продати! — зарепетували з усiєї сили Денисовi прихильники, але зарепетували занадто рано, бо Копаниця зараз же гримнув на них:

— Цитьте ви! Дайте сказати!.. Бачите: якби найшовся добрий чоловiк та продати йому, то був би нам бариш, а тепер маємо саму втрату. Ми б на тi грошi могли що добре зробити. Як ви про це думаєте, люди добрi?

— А яку ж._ ми маємо втрату, — задзвенiв iз громади Зiнькiв голос, — коли ми тую землю наймаємо i тими грiшми i всi оплатки вiдбуваємо, ще й зостається?

— Хто це говорить? — зикнув Копаниця.

— _ Я! — промовив Зiнько, виступаючи з громади.

— I я! — виступив за їм Карпо.

— Та й я! i я! — озвалися один по одному Васюта, Грицько, Дмитро, Михайло, Савка i ще кiлька голосiв iз стовпища.

— «I я! i я!» — перекривив старшина. — Роз'якались як! А ви ж по чому знаєте, що ще й зостається? А може ж, iще й не стає?

— А по тому, що Денис платить за десятину бiльше, нiж iз тiєї десятини оплаткiв iде, — сказав твердо Зiнько. — Хiба не так! Хiба цього не записано в книгах? Коли не записано, дак треба довiдатися, куди тi грошi йдуть.

Старшина побачив, що наскочив на слизьке, i зараз звернув убiк:

— Грошi всi цiлi i записуються куди треба, — ти менi того не розказуй! Як ти можеш казать, що грошi кудись дiваються? Менi вся громада вiрить, менi все начальство вiрить, а ти менi смiєш казать, що в мене грошi пропадають! Та я тебе зараз у холодну закину!

— Стривайте-бо, не так швидко закидайте! — вiдказав спокiйно Зiнько. — Я не казав, що у вас грошi пропадають, а це ви сказали, що не стає грошей на оплатки, дак я й хочу знати — куди ж вони йдуть?

— Я кажу тiльки, перепинив йому старшина, — що вигоднiше громадi ту землю продати та мати з грошей процент.

— Вигоднiше! Вигоднiше! — зарепетували Денисовi прихильники. Продати!.. Аби чоловiк добрий знайшовся!..

— Та є такий чоловiк, — гукнув старшина. — Он Денис Пилипович, мабуть, купив би.

— Гаразд!.. От i добре!.. Продати Денисовi Пилиповичу!.. Продати!..

— _ Не продавати! — гукали з другого боку. — Не хочемо!.. У нас скiльки безземельних!.. Краще їм частками роздати… Не хочемо й наймати бiльше Денисовi, не то продавати!..

Зчинився такий галас, крик, що мало що можна було й розiбрати. Справа була вельми важна й пекуча, i через те всi були дуже роздратованi. Говорили всi враз, то до гурту гукаючи, то двоє-троє сперечаючись промiж себе. Денис тим часом опинився вже на рундуцi бiля старшини. Там уже стояли i Остап, i Рябченко з Сучком, i все iнше їх товариство. Вони говорили до старшини та до тих людей, що поблизу їх стояли. Карпо, Васюта, Грицько ходили помiж людьми, пiдбурюючи їх, щоб не продавати. Зiнько тим часом протиснувся до рундука й помалу, серед натовпу, зiходив на схiдцi.

— А годi вже вам галасувати! — гукнув старшина. — Слухайте, що скаже Денис Пилипович!

— Цитьте! Цитьте! Слухайте! — почали люди спиняти самi себе, але iншi кричали навпаки:

— Не хочемо його й слухати! Не треба!.. Так позмагалися ще якийсь час, аж поки таки все втихомирилось. Денис викашлявся й почав:

— Господа хазяїни! Я не набиваюсь iз своїми грiшми. Це як ви собi хочете: хочете — продавайте, хочете — нi. Я ту земельку купив би, а не схочете продати — я за свої грошi й iншу знайду. Грошi така штука, що за їх скрiзь, чого хочеш, знайдеш. Я тiльки через те й купую, що думаю собi: однак менi купувати, а як у громади куплю, то це ж я їй помiч дам. От що! Цiну мою ви знаєте за десятину — цiна добра, — i грошi зараз же приставлю в волость. Отож як знаєте.

Тiльки вiн договорив своє, iще нiхто не встиг нiчого й сказати на те, коли це несподiвано перед громадою, заступивши Дениса, став Зiнько i озвався голосно:

— Люди добрi, панове громадо!

— А цей чого тут? — скрикнув старшина. — Геть iзвiдси!

— Денис казав, казатиму й я!.. — вiдповiв Зiнько. — Чого ж це так, що йому можна, а менi — нi? Вiльно кожному.

— Денис землю купує, а ти що?

— А звiдкiля ж ви знаєте, що я не хочу її купити? Може ж, i я купуватиму! Я такий хазяїн, як i Денис, — одказав Зiнько, не повертаючись до старшини i не вступаючи iз свого мiсця, а тодi знов озвався до громади: — Панове громадо! Коли я що не в лад скажу — простiть мене i навчiть, чим помилився, бо я ще чоловiк молодий, треба менi розуму вiд старших учитися. Може б, я й промовчав, дак не можна ж i не сказати: як iдеш проз хату та бачиш, що вона займається, а хазяїн спить, то чи годиться ж не побiгти та не збудити його? А наша громадська хата займається!

Всi слухали уважно, цiкавi, що буде далi. Тiльки дехто пошепки питав у сусiди, штовхнувши його лiктем:

— Про яку це вiн хату говоре? Де займається?

— Слухай уже! — вiдказував сусiда.

— З iскорки малої починаються пожарi, — казав далi Зiнько, — а тодi вже стає полум'я. От i в нас така iскорка прокинулась. Щороку народу бiльшає, а землi — нi. Тепер на душу припадає вдвоє менше землi, нiж було спершу. У нас i тепер безземельнi зараз би порозбирали ту землю, а ви її продаєте одному. Чи то ж по правдi? Продайте чи дайте по десятинi, по двi тому, в кого землi мало або й зовсiм нема, а не збагачуйте того, хто й так багатий. Чи громадi буде