Читати книгу - "Назустріч долі , MarVit"

Частина 21

Четверта ніч видалася ще важчою. Віра сиділа на стільці перед палатою, втупившись у підлогу. Її тіло нестерпно нило від втоми, але вона не могла дозволити собі розслабитися. Очі боліли, повіки ставали важкими, та вона боролася з виснаженням.

Артем стояв поруч, дивлячись на неї. Він бачив, як вона змінюється: її колись яскраві очі потьмяніли, щоки запали, плечі опустилися під тягарем страху.

– Тобі треба поспати, Віро. Хоча б годинку, – м'яко сказав він, торкаючись її плеча.

Вона похитала головою, навіть не підводячи погляду.

– Я не можу. Якщо щось станеться, якщо… – її голос зірвався, і вона закрила обличчя руками.

Артем стиснув губи. Він знав, що сперечатися марно. Замість цього він сів поруч і вклав її голову собі на плече. Вона не пручалася, просто заплющила очі, хоча її тіло залишалося напруженим.

Двері реанімації знову відчинилися, і лікар вийшов, тримаючи в руках папку з аналізами. Його обличчя залишалося серйозним, і серце Віри стиснулося від страху.

– Ми отримали додаткові результати, – промовив він. – Це може бути рідкісна бактеріальна інфекція. Ми почнемо інше лікування, але ризики залишаються високими.

Віра стрімко підвелася, її ноги затремтіли.

– Він виживе? – її голос звучав майже як благання.

Лікар зітхнув.

– Ми зробимо все можливе. Але нам потрібно ще кілька годин, щоб зрозуміти, як він реагує на нові препарати.

Віра відчула, як її серце боляче вдарилося об грудну клітку. Артем одразу взяв її за руку, щоб вона не впала.

– Ми впораємося, – тихо сказав він. – Я з тобою.

Віра лише кивнула, не в змозі вимовити ні слова. В цю мить єдине, що вона могла зробити – чекати. І сподіватися.